21 розділ

Заходжу в будинок, але ноги мене не тримають. Сказати, що я в шоці, це нічого не сказати. Лікар повідомив, що будуть хлопчик і дівчинка. 
Коли виходила з лікарні, то сходами йшла мова сліпа, а в голові постійно звучали слова: "Їх двоє".  Не змогла втриматися, і розплакалася як мала дитина. 
Напевно, тепер, від щастя, я мала б підстрибувати до небес, але насправді... 
Так, це диво, неймовірне диво. Але як шкода, що цього не бачить Андрій. Його нема поруч і я... Я нічого не хочу. Навіть усміхатися не хочу, коли душа розривається на маленькі шматочки. Хочу лише одне - щоб повернувся Андрій. Мій Андрій.
- Доню, це таке щастя. Мабуть, я щаслива більш ніж ти, - сказала мама з величезною посмішкою на обличчі, щойно ми увійшли в будинок.
- Я також, - прошепотіла я.
- Що з тобою? - спитала мама, бо помітила моє засмучене обличчя.
- Нічого, я трохи відпочину, дуже втомилася.
- З тобою точно все добре? Не нудить? Нічого не болить? - мама вже починає хвилюватися.
- Точно, кажу ж, це просто легка втома.
- Добре. Ти піди в кімнату, а я приготую тобі щось смачненьке.
- Дякую.
Мама справді така окрилена цією новиною, радістю немає меж. Так, я також щаслива. Але, коли думаю про Андрія, то всередині все загорає від болю.
Дивлюсь на неї, і сама намагаюся хоч трохи посміхнутися, але нічого з собою не можу вдіяти. Мій внутрішній стан цього не дозволяє...
Зробила декілька кроків до нашої кімнати, але чую дзвінок у двері. Мабуть, Катя прийшла, бо я їй казала, що сьогодні відвідаю лікаря.
Вже підійшла до воріт, як щось дуже стиснуло в грудях. Повертаю ручку дверей, і бачу перед собою колегу Андрія. Зразу ж промайнула думка, що він прийшов, з новинами про Андрія. Мене знову охопила маленька частинка радості.
- Доброго дня! Ви мабуть дізналися щось про Андрія, чи не так? - в душі знову з'явився той вогник надії, який здавалося, вже починав зникати. 
- Добрий день. Так, мені треба вам щось сказати, - я знала, завжди знала і вірила, що скоро Андрій з'явиться і вийде на зв'язок.
- Проходьте, не стійте у дверях. 
Ми увійшли в будинок, і я провела чоловіка до вітальні. Попросила маму пригостити гостя, а сама починаю розпитувати, бо чекати вже не витримую. Ці очікування мене вбивають, тому досить. 
Але я не вірю. Невже все закінчилося? Невже мій Андрій скоро приїде?
- Ви знайшли Андрія? Де він? Як його рана? Коли я його побачу? З ним усе добре? -  з кількістю нескінченних запитань я накинулася на людину як навіжена.
- Він... Ось деякі його особисті речі, - він простягнув до моїх рук рюкзак, і в мої очі зразу ж кинувся знайомий брелок, підвішений на рюкзаку. Цей іменний брелок я подарувала Андрію на день ангела, тому, сказати, що ця річ належить іншій людині - було б нісенітницею.
- А звідки у вас його речі? Де сам Андрій? Ви можете нарешті мені сказати? - у серце починає проникати невелика тривожність, але я продовжую слухати чоловіка.
Я стою, чекаю, але він лише мовчить, ніби намагається підібрати слова, які збирається сказати мені.
- Чому ви мовчите? Де Андрій? Скажіть, будь ласка. 
Від його мовчанки мені стає ще гірше. Я пронизливо дивлюся на чоловіка, сподіваюся почути з його уст щось хороше та приємне. Його дихання важке і повільне, його обличчя виражене яскраво червоним кольором, а очі пронизані страхом та жалістю... Такий погляд лише коли... Коли...
- Я хочу лише отримати відповідь на своє запитання, - продовжила я, але водночас боюся почути щось погане і лякаюче.
- Ми натрапили на його сліди, але нам вдалося знайти лише його речі. Боюся, що він... - він закотив свої очі, продовжуючи уникати погляду на мене.
Я похитала головою, а всередині відчуваю, як сльози намагаються вирватися і скотитися по моєму обличчю. Я досі ще намагаюся стримувати себе, намагаюся тримати себе в руках.
- Мені шкода... Я не хотів, щоб все так... - він замовк, опустивши голову вниз. 
- Ні. Ви не можете мені цього сказати, - ледь чутно сказала я, бо не хочу і не можу прийняти його слова у серйоз.
- Ми будемо продовжувати пошуки, але ви самі розумієте... Речі є, а людини нема... - він промовляє ці слова з відчайдушним співчуттям у очах, але я не вірю...
- Ні. Ні... Припиніть таке говорити. Цього не може бути, - сльози таки потекли по обличчю, в грудях стискає від невимовного болю. Я не вірю. Ніколи не повірю, що так могло статися. Він же пообіцяв мені... Пообіцяв повернутися, а натомість...
Відчуваю, як сльози не припиняються, а я вже починаю захлинатися. Усередині пече, ніби велике полум'я безжально вкрило моє серце та мою душу. Я не вірю, що це все відбувається зі мною, з нами. 
Я не можу і не хочу прийняти той факт, що нас оточує така страшна реальність.
Ну чому? Де він? Де мій Андрій? Чому саме ми повинні проходити такі випробування? Чому саме мій Андрій? 
- Я бачу, ви при надії. Тому, будь ласка, бережіть себе, не хвилюйтеся. Вірте у краще, - мовив Денис, хоча його слова зовсім не відповідають виразу його обличчя. - Я триматиму вас у курсі того, як просуваються пошуки. 
- Як мені не хвилюватися? Я не знаю де мій чоловік. Взагалі, після ваших слів... Я просто вже не витримую всього. Ні фізично, ні морально. Коли це закінчиться? Прошу, поверніть його.
Він знизав плечима, і просто промовчав. Хоча, що він мені скаже? 
Мама стоїть поруч, і також не вірить почутому. Намагається мене заспокоїти, але в її очах лише жаль. 
- Мамо, ну хоч ти скажи, що це неправда. Скажи, що мій чоловік живий і здоровий. Скажи, що скоро я його побачу, - сподіваюся почути від неї таке, що додасть хоч краплинку надії, але у відповідь тиша.
Я настільки почуваюся знесиленою, що впала на підлогу і несамовитим голос починаю кричати. Хочеться закричати на весь світ, щоб хтось мене почув і повернув мені Андрія. Хочеться закричати на весь світ, щоб ця жахлива і несправедлива війна, яка кожного дня забирає найкращих людей, нарешті закінчилася.
Денис вже пішов, і я, попросивши маму мене не турбувати, зачинилася наодинці у нашій кімнаті. Все, абсолютно все нагадує про нього. Боже, як же важко. Як же мені хочеться опинитися поруч з Андрієм. Як же хочеться, щоб все це виявилося страшним кошмаром.
Я сіла на ліжко, взявши до рук подушку, на якій досі залишився його аромат. Пригортаю її до своїх грудей, вдихаючи запах мого Андрія і мовчки плачу. 
Мої очі досі прикуті до цього рюкзака, а тілом бігають мурашки від однієї тільки думки, що мій коханий... 
Я щосили намагаюся не пустити до себе ці слова, але вони постійно крутяться в моїй голові: "ми будемо продовжувати пошуки, але ви самі розумієте... Речі є, а людини нема..."
Але я... Моя рука не піднімається зачепити змійку рюкзака, щоб дістати з нього речі Андрія. Не можу насмілитися.
Я лише картаю себе за найбільш неправильний вчинок у своєму житті. 
Вчинок, коли дозволила Андрію переступити поріг нашого будинку, коли дозволила статися цьому нещастю. Вчинок, який вартував його життя. Нашого щасливого життя разом з майбутніми дітьми...