1 розділ

24.02.2022. День, який не забуде жоден українець. Та що там українець, цілий світ. Початок жаху, який трапився того ранку, який мав бути таким прекрасним, закарбується в моїй пам'яті назавжди. 

ВІЙНА. Навіть страшно промовляти такі слова, але це правда. Ранок, який приніс Україні такий жах, можна було уявити тільки у сні. Я рада за тих людей, які не знають що це і навіть не уявляють. Досі пам'ятаю той день, таке неможливо забути. 

Наставав ранній ранок, наближалася 5 година. Я з Андрієм спокійно спала, але мусила піднятися з ліжка і випити таблетку. Дуже болів живіт, неможливо було терпіти.

 Дотепер перед моїми очима той стакан, з якого пила воду, і який в одну мить впав та розбився. Це був знак, я впевнена. Інакше і бути не може. Вже хотіла повертатися у спальню, але так раптово, почувся нестерпно гучний звук. Я зразу ж глянула у вікно і просто завмерла. Так, це почалося, так неочікувано, так несподівано...

Я стояла як укопана, не віривши в те, що бачу. Величезне яскраве полум'я, яке нещадно забирало все на своєму шляху. Хоч від нашого будинку це було досить далеко, але було видно настільки добре, ніби все те відбулося зовсім поруч.
Я почала кричати як ненормальна. Андрій зразу ж прибіг як почув, що я його кличу. Він глянув у вікно і навіть нічого не сказав. Я ж почала плакати, не могла повірити і досі не можу, що це відбувається з нами. Андрій просто обійняв мене міцно і сказав: " Я поруч, і це найголовніше".

 Я вціпилася в нього, обіймала так сильно, як лиш могла, бо розуміла, що може скоро статися. 

Ми одружені 2 роки, але дітей нема. Мені тільки 21, а йому 33. Хоч різниця трохи завелика, як сказала мені моя мама, але мені було все одно. Я просто покохала, і стала коханою.

Вибух за вибухом, повітряна тривога за тривогою - це те, що ми запам'ятали з того дня. Ми не знали що робити. Тікати? Ні, ні в якому разі. Якби страшно не було, це неможливо. А що ж тоді? Це ж Київ, столиця. Чомусь я здогадувалася, що це станеться. Останні кілька днів серце було не на місті, моментами хотілося плакати. Якби ж я знала, що ті підозри недарма. Ніхто б не повірив, що та страшна людина, навіть не можна назвати цю сволоту людиною, наважиться насправді це зробити.

 Ми вже й не спали від того моменту, як все почалося. Андрій гнав мене у ліжко, але як же я могла спокійно спати, знаючи, що відбувається в моїй країні.
Настав вже обід. Телевізор не вимикався, новини прибільшувалися все більше, а хороші звістки не з'являлися. Андрій же постійно заспокоював, казав, що він поруч, але від цього легше не ставало. Сирени, страшні звуки вибухів, яскравий та палаючий вогонь. Все те, що почало нас оточувати кожного дня. Рада була хоч за батьків. Зателефонувавши їм, з моменту початку всього того, я дізналася, що у них все було добре. Навіть повітряні тривоги ще не були. Я ж родом не з Києва, а із Закарпаття. В Києві я навчалася, отримала роботу, зустріла Андрія, але моя Батьківщина не тут.

***
З того моменту пройшло два дні, ситуація не змінюється. Все так, як і почалося. Ми з Андрієм стараємося нікуди не виходити, тільки  один раз пішла в магазин, щоб купити потрібне. Андрія нікуди не відпускаю, адже прекрасно усвідомлюю, які можуть бути наслідки. Почалася мобілізація і я не можу ризикувати. Ми сидемо вдома, постійно слідкуючи за новинами. Як тільки починається тривога, зразу ж спускаємося у підвал. 

Пригорнувшись до Андрія, я молюся, щоб ніщо не влучило поблизу нас, і взагалі деінде. Прошу Бога, щоб чим скоріше все закінчилося. Жити, не знаючи, що станеться через секунду -  просто нестерпно. Душа переповнена болем, дуже тяжко. Кожна мить в очікуванні здається нескінченістю. 

Найбільше боюся моменту, як хтось постукає у двері і запитає, чи ваш чоловік вдома. Одна тільки думка, що я залишуся сама, без нього, і що буде далі? Нічого не відомо...

Більшість людей кажуть, що любов не існує, але вони помиляються. Мені здається, заради любові ти можеш  зробити все  на цьому світі. Адже це прекрасне почуття...