
I. Міністерство дозволених думок
ГРОМАДЯНИ!
Гей!
Ви!
Зі спинами,
зігнутими
під вагою
чужих переконань!
Із головами,
де думки
ходять строєм,
немов
арештанти
крізь залізний
прохід!
Я звертаюсь
до вас
не з проханням,
не з проповіддю,
не з черговим
урядовим
розпорядженням!
Я прийшов
запитати:
— ХТО
НАДІВ
НА ВАШІ ДУМКИ
НАМОРДНИКИ?!
І хто
переконав вас,
що залізо
на власній душі —
це останній
писк
цивілізації?!
У місті
відкрили
нове міністерство.
Величезне!
Скляне!
На сто
поверхів
мовчання.
На вході
висить
оголошення:
«МІНІСТЕРСТВО
ДОЗВОЛЕНИХ
ДУМОК».
Нижче —
дрібним шрифтом:
«Думати
самостійно
суворо
не рекомендовано.
У випадку
виникнення
власної думки
негайно
зверніться
до спеціаліста».
І люди
стояли
у черзі.
З ранку.
До ночі.
З дитинства.
До смерті.
Щоб отримати
дозвіл
на власну
голову.
II. Інструкція з експлуатації мозку
Я зайшов
до кабінету.
За столом
сидів
чиновник.
Без віку.
Без усмішки.
З обличчям,
настільки
офіційним,
що навіть
дзеркало
відмовлялося
його
відображати
без письмового
доручення.
Він підняв
очі.
— Мета
візиту?
— Хочу
думати.
Чиновник
зблід.
— Самостійно?!
— Так.
— Без нагляду?!
— Так.
— Без погодження?!
— Особливо
без нього!
Він натиснув
червону кнопку.
Завила
сирена.
На стіні
засвітився
напис:
«УВАГА!
НЕСАНКЦІОНОВАНА
РОБОТА
МОЗКУ!»
У кабінет
увірвалися
охоронці.
Один
тримав
наручники.
Другий —
інструкцію.
Третій —
порожню
голову.
Для зразка.
Мені сказали:
— Громадянине!
Ви порушуєте
порядок!
Ваші думки
надто
гострі!
Вони
можуть
поранити
суспільство!
Я відповів:
— Дивно.
Суспільство
роками
ходить
із ножем
у власній
спині,
але боїться
не ножа,
а людини,
яка
його помітила!
III. Фабрика слухняних голів
Я бачив
фабрику.
Там робили
людей.
Не з глини.
Не з плоті.
Не з мрій.
Із правильно
заповнених
анкет.
На першому
конвеєрі
виймали
сумніви.
На другому —
вирізали
запитання.
На третьому —
заливали
страх
у порожнини,
де колись
жила
сміливість.
А на четвертому
ставили
печатку:
«СХВАЛЕНО.
ДУМКИ
НЕ ВИЯВЛЕНО.
ДО СУСПІЛЬСТВА
ПРИДАТНИЙ».
Я запитав
директора:
— А де
ваш відділ
творчості?
Він засміявся.
Так щиро,
що ледь
не зламав
протез
совісті.
— Творчість?!
Та ви
жартуєте!
Творчі люди
ставлять
запитання!
А запитання —
це зайві
витрати
на пояснення
того,
чого
ми самі
не розуміємо!
IV. Кохання без цензури
А ввечері
я зустрів
її.
Вона
сиділа
біля вікна.
Пила чай.
Дивилася
на місто,
що вдавало
із себе
живе.
— Ти знову
воював? —
спитала.
— Ні.
Сьогодні
я просто
думав.
Вона
усміхнулась:
— Для тебе
це небезпечніше
за війну.
Я сів
поруч.
І раптом
зрозумів:
усі мої
маніфести,
усі мої
виклики,
усі мої
революції
не варті
навіть
однієї
її сльози.
Я взяв
її руку.
І сказав:
— Знаєш...
Я можу
посваритися
з усім
Всесвітом.
Можу
розбити
мовчання
планет.
Можу
вимагати
справедливості
у вічності.
Відредаговано: 13.11.2026