РОЗДІЛ 9. Я маю право бути щасливою, навіть якщо це не подобається моїм батькам

Коли ти живеш у родині, де тебе вчили соромитись радості, твоє щастя стає проблемою. Його бояться. Його знецінюють. Його висміюють.

"Що ти вигадала з тією творчістю?""Ти серйозно думаєш, що це — робота?""Ну звісно, ти про себе, як завжди…"

Це речення звучали в моєму житті кожного разу, коли я починала щось нове, свіже, важливе для себе. І кожного разу я стискалась. Мовчала. Відкладала. Пояснювала. Просила дозволу бути щасливою. А потім — зрозуміла: ніхто мені цього дозволу не дасть. Я маю його дати сама.

Мої батьки не змінюються. Імовірно, ніколи не зміняться. Вони не приймуть мої вибори. Не зрозуміють, чому я перестала терпіти. Не скажуть: «Ми тобою пишаємось».

Але це більше не зупиняє мене.

Бо я — не їхня проєкція. Не їхній доказ. Не їхній трофей. Я — доросла жінка, яка має право бути щасливою. Не зважаючи. Не замість. Не "за когось". А просто — тому, що живе.

Я більше не доводжу. Не переконую. Не борюсь. Я просто йду. Роблю. Вибираю.І в цьому — моя свобода.

Щастя — це не свято. Це не ідеальна картинка. Це момент, коли ти не зраджуєш себе. Коли дихаєш повними грудьми. Коли втомлена — і все одно щаслива, бо йдеш своїм шляхом.

ЩО Я ЗРОЗУМІЛА НА ЦЬОМУ ШЛЯХУ

– Я маю право жити без схвалення.

– Моє щастя не потребує дозволу.

– Я не зобов’язана робити боляче собі, щоби комусь було зручно.

– Моє життя — моє.

– Любов, яка обмежує — не любов.

– Зцілення — це шлях. Не разовий акт, а щоденна присутність із собою.

Ця книга — не про звинувачення. Вона — про звільнення.Від очікувань. Від сорому. Від болю, який ми носимо як хрест, хоча могли б покласти його на землю.

Я не невдячна. Я жива. І я нарешті вибираю життя.

І якщо ти читаєш ці рядки й відчуваєш подібне — знай: ти не одна. Ти не зламана. Ти не зобов’язана терпіти. Ти не мусиш більше мовчати.

Ти — маєш право. На себе. На голос. На щастя.

І воно — вже в тобі.