РОЗДІЛ 4. Як не стати такою самою матір’ю

Це було моїм найбільшим страхом.

Я роками несла в собі тінь своєї мами. І коли в мене народилась донька, я вперше побачила себе очима дитини. Мене охопила паніка. А що, якщо я повторю її сценарій? А що, якщо я почну казати ті самі слова? А що, як я теж стану жінкою, яку боїться її власна дитина?

Мені не хотілось бути ідеальною. Мені хотілось бути живою. Але — без жорстокості. Без емоційного холоду. Без отруйної провини.

Я вчилася материнству, як вчаться говорити іншою мовою. Повільно. Несміливо. Через помилки і страх. Але з головною обітницею: моя донька ніколи не почує, що вона мені щось винна.

Перші роки були важкими. Бо я не мала прикладу.

Моя мама ніколи не цілувала мене без причини. Не говорила, що пишається мною. Не питала: "Як ти почуваєшся?" Вона була поряд, але ніби через скло.

Я ж вирішила зламати це скло. І кожен день питала себе: "Що б я хотіла почути в її віці?" — і казала це своїй дитині.

– "Ти нічого не повинна, просто будь собою."

– "Мені важливо, що ти відчуваєш."

– "Ти маєш право злитися — я не покину тебе."

Це не було легко. Усередині мене сиділа та сама дівчинка, яка досі боялась, що її відкинуть. Іноді вона підказувала мені мамині фрази. Я ловила себе на думці: "О, зараз я сказала, як вона". І тоді зупинялась. Просила пробачення. І говорила: "Я вчуся. Пробач, якщо зробила боляче".

Просити вибачення в дитини — це не слабкість. Це гідність.

Я вивчала себе, щоб не проектувати на доньку свої болі. Бо діти — не наша компенсація. Не наш шанс реалізуватись. Вони — окрема історія. І наше завдання — не писати її замість них, а підтримувати, поки вони пишуть її самі.

ЯК Я НЕ СТАЛА ТАКОЮ, ЯК МОЯ МАТИ

Я пішла в терапію.

Найкращий подарунок своїй дитині — це емоційно зріла мама. Терапія не змінила мого минулого, але допомогла мені не тягнути його в майбутнє моєї дитини.

Я навчилась повазі до почуттів.

Навіть коли вони незручні. Навіть коли дитина плаче, б’ється, протестує — вона має право. І моє завдання — не пригнічувати, а допомогти прожити.

Я не вимірюю любов поведінкою.

Вона не "молодець", бо отримала 12. Вона не "гарна донька", бо допомогла. Вона — просто моя. І я це кажу щодня.

Я показую, що маю межі — і поважаю її.

Бути мамою — це не бути рабом. Я можу втомлюватись. Можу просити простір. Але я завжди пояснюю це — і визнаю її потреби теж.

Я вчусь у неї.

Діти — наші дзеркала. Іноді донька питає мене: "Чому ти сумна?" — і це мій сигнал подивитись усередину. Вона вчить мене бути чесною.

Я не ідеальна. Але я — інша. Я не знецінюю. Я не змушую себе любити. Я не караю мовчанням. Я поруч. І моя донька знає: вона — цінна. Не за щось. А просто тому, що вона є.

Я вирішила не бути дзеркалом своєї матері. Я вирішила бути вікном. Щоби моя донька могла дивитися на світ — не через травму. А через любов.