РОЗДІЛ 3. Коли тебе не бачать, а лише використовують

Є речі, які неможливо пояснити словами — лише тілом. Відчуття стиснення в грудях, коли тебе не чують. Напруження в плечах, коли ти боїшся бути "не такою". Постійна втома — не від дій, а від ролі. Ролі, яку тобі нав’язали: бути зручною, вдячною, корисною.

Я багато років жила в режимі: "Що ще зробити, щоб мама (або тато, або хтось із рідних) був задоволений?" Я вгадувала, прислухалась, підлаштовувалась. Мені здавалося, що це і є любов — бути потрібною.

Але потім я зрозуміла: мене не бачили. Мене використовували. Не завжди злісно. Часто — просто тому, що так звикли. Що я завжди "під рукою". Завжди "готова допомогти". Завжди "слухняна".Цей розділ — також про пробудження. І про гнів. Бо щоби повернути собі голос — треба спершу відчути біль.

Я почала дозволяти собі злитися. Не на батьків — а на ситуацію. На систему. На несправедливість.

Я почала виписувати фрази, які мені говорили в дитинстві — і перекреслювати їх:

– "Не думай багато про себе" → Моя думка має значення.

– "Не випендрюйся" → Я маю право проявляти себе.

– "Не сором батьків" → Я не зобов’язана грати роль, щоб бути прийнятою.

Я вчилась бачити себе. У дзеркалі. У словах. У виборах.

І з часом я побачила поряд нових людей. Тих, хто справді мене бачив. Не роль. Не функцію. А мене.

Практичні кроки: як повернути собі видимість і цінність

Записуйте свої думки, мрії, бажання — щодня. Навіть якщо здається, що це дрібниці. Це ваші сліди. Ваше "я".

Навчіться ставити питання: "А чого хочу я?" Не "що від мене чекають", а саме ВИ.

Обмежуйте стосунки, де вас використовують. Це боляче. Але чесно. Почніть із дрібного: припиніть відповідати одразу, якщо вам некомфортно. Спробуйте сказати "ні" без пояснень.

Шукайте людей, які бачать вас. Це може бути терапевт. Подруга. Наставник. Слухайте, як вони вас називають. Що в них резонує. Чи є в цих словах повага?

Дивіться на себе не очима батьків. Уявіть, що ви — це ваша подруга. Чи сказали б ви їй те, що кажете собі? Як би ви її підтримали? Так підтримайте себе.

Бути видимою — це страшно, якщо все життя тебе карали за це. Але ще страшніше — зникнути.

Я більше не хочу бути невидимою. Я хочу бути собою. Зі своїм голосом. Зі своїми помилками. Зі своїм правом на існування — без "використання".

Бо я — не зручність. Я — не інструмент. Я — людина.