4. Зміни настрою принцеси і моє здоров’я

*Для настрою можете послухати пісню Amy Diamond – Heartbeats

_________________________________________

Пальці граційно лягають на клавіші фортепіано: то одні за одними, то у зовсім незбагненному хаотичному порядку. Точно знаю, що музика гарна, хоч чомусь майже не чую її.

— Лю! — підбігає сестричка Оля, руки якої різнокольорові. — Як же ти красиво граєш!

— Якщо вже ти так кажеш, то це справді так, — усміхаюсь ніжно я. — Не кажи, що ти знову брала мої фарби без дозволу, — кидаю на блондинку докірливий погляд, а вона миттю ховає долоні за спину.

— Добренько, не казатиму, — пхикає дівча і бешкетливо, так, ніби їй не дванадцять, а лише сім років, вибігає на терасу, а там і в сад на задвірку. Знає пустунка, що поженуся за нею.

— Я тебе будь-де знайду, Олю! — з азартом кричу навздогін сестрі і, закривши фортепіано, аналогічно вискакую навулицю. Так бігаю за малою добрих кілька хвилин, аж поки з дому не лунає насмішливе хихотання батька і заклики неньки до обіду. Коли Оля проходить повз, хочу взяти її за руку, але не виходить, ніби я втрачаю фізичну оболонку. А з тераси на мене дивляться до зім'ятого серця тужливі мамині очі...

Коли я прокинувся, ще лише починало займатися на світ (не полінувався розшторити вікна, щоби дізнатися це). Дихання збилося. Витер тремтячою долонею спітніле чоло, заодно відчуваючи, що спина теж змокла. Просидів на ліжку, спустивши ноги, хвилин десять точно. А тоді вирішив, що нема чого ще робити в таку рань, та й можна ще доспати те, що лишилося. Вмостився зручніше і закутався в ковдру – раптом стало якось прохолодно, аж затрусився. Сил не вистачило, аби взяти невинну подушку і жбурнути її в найближчу стіну від безвиході перебування в цім світі. Тож я подумки помолився богові за благополуччя рідних і заснув із думками про дім, про які намагався забувати тут, бо ж розтинали серце, наче плуг землю. Розпечений і ідеально загострений плуг.

Невеличкий годинник на стіні показував пів одинадцятої ранку, коли я остаточно прокинувся і встав. Ото вже хирів допізна! Вперше за два місяці тут так довго спав. Слава богу, король дозволив сьогодні відпочити (хоча б до початку святкового дійства), тож ніхто не посмів порушити мій не дуже спокійний, але все ж бажаний сон.

Після приведення волосся до ладу, милування власним спухлим лицем у невеличкому зеркалі і ледь не червоними очима, я неспішно одягнувся і почовгав до мініатюрної ванної кімнати, що межувала з моїми покоями. Водні процедури файно освіжили і я вже не виглядав як вампір, що проспав кілька століть і встав, але забув покинутися.

Наступним час присвятив щоденникові. Записав найяскравіші епізоди з останніх двох днів і незмінно сховав його до внутрішньої кишені фрака. Тоді повитирав полиці, тумбочки і стіл від пилюки, замів підлогу (засоби для прибирання завжди були у ванній), застелив ліжко і відчинив вікно. Кілька митей постояв, спершись на підвіконня, покайфував від свіжого післядощового повітря й вийшов із кімнати. Ото я розумію ранок! Ніхто не тирмає, нічого не хоче від тебе, не набридає. Можеш побути на самоті, пороздумувати, просто мовчки подивитися у вікно – благодать для інтроверта. Шкода, не всім дано це зрозуміти.

— Привіт, Люренсе! — защебетала принцеса, хібань я роззирнувся в коридорі. — Як ти? — дівчина підбігла й цікаво заглянула в обличчя.

— Вітаю, ваша високосте. Я... — чомусь на секунду замислився, задивившись у її великі щирі очі. — Прекрасно, — о, певно, то була найширша з усіх моїх усмішок за останній час. Блондинка втішено показала зубки у відповідь. — А ви? Виспалися? До свята готові? — нахилившись ближче до дівчини, наче з хитруватим підступом спитав я. Настрій справді був чудесним.
Емілія вибалушила оливкові оченята, почервоніла і, позадкувавши, поспіхом закивала.

— Еміліє, доню! — натрапив на наш дует король. — О, вітаю, Люренсе, — я вклонився на привітні слова. — Відпочив?

— Цілком, ваша величносте, — на секунду замовк, думаючи: казати наступне чи ні? Таки ризикнув: — Не проти би навіть ще раз так, — відверто зізнався, широко всміхнувшись, і Арнес зареготав.

— Я й не знав, що ти такий жартівник, Люрку! — поплескав чоловік мене по плечі (те, що то насправді був не жарт, знатиму лише я), а там і до дочки звернувся: — Мілю, ходімо зі мною, дитино. Я розкажу тобі про твоє народження, — правитель лагідно торкнувся рум'яної щоки завмерлої від подиву принцеси і взяв її за руку. Я кивнув на багатозначний погляд короля в мій бік і вони з Емілією зникли за дверима в її покої.

А особисто мене лихий якимось чином заніс на кухню, де кожен повар не посоромився розказати про своє подружнє життя (якщо таке було), або ж про витівки молодості. Найбільше я знав Фреда, тож про інших цікаво було послухати, хоч і дещо гнітило відчуття, що відволікаю їх від роботи. Але на схожі слова хлопці хитали головами, запевняючи, що все окей. І це тішило, бо ж означало, що настрій у них хороший, а значить – нікого отруювати сьогодні не планують. Або ж зовсім навпаки. Я намагався не замислюватися над цим.
Від запропонованої їжі відмовився – не йшло на душу (ніби апетит вирішив узяти вихідний), тому лише слухав, сидячи у непримітному місці на скромному стільці, і говорив, коли чоловіки запитували щось про наші з Емілією пригоди.

*****

Арнес Мелаарський сидів на ліжку зі своєю безцінною кровинкою, зі своїм найбільшим скарбом – зі своєю дочкою. Приголублював до себе і шепотів слова вітання в честь її повнолітня, яке ще не скоро прийме. Скільки себе пам'ятав леліяв принцесу і знав, що це не зміниться, поки битиметься його серце.
Емілія ж пригорталася до батькових грудей, ніжилась у обіймах і усвідомлювала, що навряд чи колись буде відчувати себе в більшій безпеці і затишку.

— Еміліє, світло мого життя, розкажи, що ти знаєш про свою неньку? — стиха почав король, погладжуючи дівча по плечі.

— Вона була дочкою впливового герцога, в яку ти закохався з першої миті знайомства. Така ж непосидюча, як і я. А ще неймовірно гарна і добра. Її... її не стало, коли народилася я, — емоції принцеси змінювалися відповідно до настроїв кожної репліки, монарх відчував це усім єством.