ГЛАВА II

Коли “разом” починає мовчати

Перші зміни не лякають.
Вони такі дрібні, що їх легко виправдати.
Він став рідше дивитися в очі —
я сказала собі, що він просто втомився.
Він почав довше мовчати —
я вирішила, що це дорослішання, а не віддалення.
Він перестав питати, як минув мій день, —
я подумала, що ми вже знаємо відповіді одне одного напам’ять.
Любов має дивну здатність
захищати нас від правди.
Я трималася за «ще трохи».
Ще трохи терпіння.
Ще трохи розуміння.
Ще трохи віри, що це просто період.
Ми ж були справжні.
Такі речі не зникають просто так, правда?
Ми все ще проводили час разом,
але щось у цьому «разом» змінилося.
Раніше між нами було тепло,
тепер — просто відстань без холоду.
Ніби ми стояли в одній кімнаті,
але дивилися в різні вікна.
Я ловила себе на тому, що почала чекати.
Не його —
а того, яким він був раніше.
І це чекання втомлювало більше, ніж самотність.
Одного вечора я спитала:
— У нас усе добре?
Він не відповів одразу.
І ця пауза сказала більше, ніж будь-які слова.
— Так, — нарешті сказав він. — Просто… інакше.
Інакше.
Слово без пояснення.
Без відповідальності.
Без обіцянки.
Я кивнула.
Бо якщо ти боїшся втратити —
ти вчишся не питати зайвого.
Я почала зменшувати себе.
Говорити тихіше.
Хотіти менше.
Не торкатися тем, які могли його втомити.
Я думала, що любов — це вміння підлаштовуватися.
Я ще не знала,
що справжня любов — це вміння залишатися собою.
Ми лежали поруч уночі,
і я слухала його дихання.
Він був близько —
і водночас так далеко,
ніби між нами пролягло життя,
яке він уже проживав без мене.
Я не плакала.
Я ще сподівалася.
Бо найважче —
це не втратити людину.
Найважче —
відчути, що ти втрачаєш її повільно,
день за днем,
поки вона ще поруч.
Я не знала, коли саме все почало закінчуватися.
Але знала одне —
я любила сильніше, ніж потрібно було для двох.
І цього виявилося замало.