2

Я прокидаюся і відразу відчуваю, що світ — це не кімната, не ліжко, не тіло, не кіт, який стрибає на підвіконня, немов маленький диктатор, а нескінченна тканина часу, що тремтить між думками і відчуттями, і кожен звук — від дзвону чайника до стукоту машини на вулиці — вибухає у моїй свідомості як сигнал, що нагадує мені про минуле, про дитинство, про ту кімнату з дерев’яною підлогою, де сміх і запах хліба змішувалися з пилом, який осідав на книжки на полиці, і я пам’ятаю, як мама говорила тихим голосом, а я думала, що її слова — це лише тло, бо я вже жила в голові, в мріях, в хаосі, який ніхто не міг зрозуміти, а зараз цей хаос знову прокидається, коли кіт стрибає, і я кричу, але голос мій тихий, бо весь простір вже заповнений моїми думками, а він сидить і дивиться, і я відчуваю, що він знає про мене більше, ніж я сама, і це непокоїть, бо я завжди прагнула контролю, завжди прагнула бути центром, але центр — це ілюзія, і я відчуваю, як хаос розходиться по кімнаті, по моєму тілу, по моїх нейронах, і він здається живим, а я хочу втекти, хочу зупинити цей шум, але це неможливо, бо моє тіло — це живий комп’ютер, а мозок — безмежний сервер, і кожна думка — біт, що спалахує і зникає, і я відчуваю, як цей хаос стає музикою, Drum & Bass у моїй голові, і я намагаюся впіймати ритм, але він завжди випереджає мене, завжди швидший, і я хочу спати, але не можу, бо спогади про Сашу, про розкіш, про літаки, подарунки, паризькі вулиці, яскраві тканини, кашемір, шовк, холодний метал під пальцями — усе це зливається у потік, який не зупинити, і я відчуваю його на шкірі, на зубах, у хребті, у скронях, і навіть коли кіт дивиться на мене з підозрою, я знаю, що він лише частина цього хаосу, частина цієї симфонії, частина мене, бо я і є хаос, я і є порядок, я і є алгоритм, що намагається сам себе зруйнувати, і я згадую дитинство, маленьку кухню, запах свіжого хліба, сміх сусідів, шум вулиці, голос батька, що кликав мене до обіду, і я відчуваю, як ці спогади переплітаються з нинішнім життям — з Сашею, який хоче володіти мною, з його наглим поглядом, зі світлом у його квартирі, зі столами, які виблискують, зі скляними люстрами, зі свічками, що розпливають тінь по стінах, і я усвідомлюю, що це не реальність, а мій власний фільтр, який накладає на все сенс, який я придумала, щоб вижити, і я думаю про смерть кота, про похорон, про землю, свічки, плач, голоси родини, про бабусю, яка сиділа в кутку і спостерігала, як я віддаюся ритуалу, і про те, що в її погляді було смирення і засудження одночасно, і я відчуваю, що це урок, що це знак, що я вже не та сама, що я зібралася, що моє тіло і моя свідомість тепер іншого класу, і я можу дозволити собі розкіш, я можу жити з Сашею, але все одно відчуваю страх — страх втратити контроль, страх, що хаос знову повернеться і поглине мене, і тоді я бачу себе у відображенні в дзеркалі, виблискуюче в шовковому халаті, з кашеміровим пальтом на плечах, з крижаною чашкою лате в руці, і я дивлюся на себе і бачу, що це не я, але одночасно це і я, і я сміюся тихо, бо сміх — це ще один інструмент хаосу, і він вибухає в кімнаті, і запах кави змішується із запахом шкіри, із запахом землі з горщика фіалки, яку кіт перевернув, і я відчуваю, як хаос і порядок танцюють разом, як гроші, як розкіш, як нейрони, як подих, як думки, як все, що є, і що ніколи не буде моїм остаточним контролем, бо контроль — це лише ілюзія, але я дозволяю собі її мати, бо я геній, бо я хаос, бо я порядок, бо я можу жити одночасно у всіх світах — у маленькій квартирі з кішкою, у приватному літаку в Парижі, у сні, у смерті, у розкоші, у дитинстві, і я відчуваю, як це все зливається у симфонію, яку можу слухати лише я, бо я — центр цього хаосу, бо я — алгоритм, бо я — тіло, бо я — свідомість, бо я — хаос, бо я — порядок, бо я — сама собі ілюзія і сама реальність.

Я прокидаюся у світі, де час не має краю, де підлога холодна, але одночасно тримає тепло моїх снів, де кіт дивиться на мене як на непотрібного мешканця власної квартири, і я відчуваю його погляд, гострий, як лезо, і він знає, що я слабка, і я теж знаю це, і це не злить мене, це просто факт, як факт того, що світло, яке просочується крізь просвітлені штори, малює на стінах візерунки пилу, які я ніколи не помічала, але сьогодні вони схожі на карту моїх думок, що розкидані по кімнаті, по підлозі, по дивані, і вони збиваються в хаотичну мелодію, у ритм моїх нейронів, які працюють, працюють, працюють, і я відчуваю, як моє тіло, цей дивний сплав кісток і шкіри, відновлюється і одночасно старіє, і парадокс тремтить у моїй голові, бо я можу контролювати серцебиття, але не можу контролювати час, який пробігає крізь пальці, і запах кави з лате змішується з ароматом старого дерева, з ароматом фіалки, яку кіт перевернув, і я кричу, але крик тихий, бо весь простір вже заповнений моїми думками, і я відчуваю, що це ще не кінець, що все лише початок, що світ і я — це хаос, який намагається стати порядком, але порядок — це ілюзія, і я можу це відчувати, можу тримати його, але тільки миттєво, бо він випливає як вода крізь пальці, і я згадую дитинство, маленьку кухню, запах хліба, сміх мами, голос батька, що кликав до обіду, і ці спогади тремтять у мені, як старі дзвони, і я розумію, що вони керують мною більше, ніж будь-який розкішний подарунок або приватний літак у Парижі, або Саша, який знає, чого я хочу, і дає мені це, але водночас вимагає, бо любов і влада переплітаються, як нейрони, і я відчуваю, що гроші — це не просто гроші, це повітря, яке дозволяє мені дихати у світі, який завжди хоче мене зламати, і я відчуваю, як кіт стрибає на підвіконня, а його лапи залишають сліди на холодному склі, і я бачу Париж у думках, але реальність — це кімната з темними шорами, тісна, але з ароматом старого дерева, кави, пилу, кішки, моїх нейронів, моєї свідомості, і я відчуваю, що кожна частинка цього хаосу — це я, і водночас не я, і я можу дозволити собі бути одночасно королевою і прибиральницею, і це змішує все у симфонію, яку я слухаю крізь шум вулиці, дзвін кришок, шум машин, голоси людей, що пройшли повз, і я відчуваю, як кожен звук — біт моєї свідомості, який я можу тримати, але тільки на мить, бо хаос знову випливає, і в цю мить я бачу Сашу, світло на його волоссі, наглість погляду, і я знаю, що хочу його, але боюся, бо хаос може поглинути нас обох, і я дозволяю собі це, бо я можу дозволити собі все, бо гроші, хаос, тіло, нейрони, кіт, розкіш, спогади, страхи, все зливається у симфонію, яку чую лише я, і в цій симфонії немає нічого випадкового, все — моє, і я відчуваю це на шкірі, на зубах, у грудях, у хребті, і це живе, і я живу, і я — хаос, і я — порядок, і я — світ, який завжди знову народжується.