Мусив вчитися говорити

   Маркіян сидить на ліжку. Народився на Закарпатті. Може розповідати годинами про свої гори. Дослівно малює їх перед нашими очима.

   - Знаєш — каже, хоча проходить йому це ще з великим трудом — як виглядає едельвейс? Бачив косулю або суслика?

   Маркіян потрапив на відділення після річного перебування на неврології. Важке ураження мозку, глибокий шок. Повинен був вчитися говорити заново, писати і читати. Сидів годинами біля вікна і складав: ... Аля... ліс... це собака. Вірив, що буде здоровий, що повернеться додому, до своєї дівчини. Інколи довго шукав у пам'яті потрібне слово, але казав. Усміхнений, добрий.

   Потім сталося. Приїхав друг і розказав про шлюб Віри. Виклав все, що так приховували перед Маркіяном батьки, лікарі. Апатія. Коли потрапив до нас, був живою колодою. Не їв, не виконував навіть найпростіших фізіологічних потреб. Потім балансував на межі життя і смерті, бо долучилися ускладнення мозку. Тепер це все минуло. Маркіян — успіх лікарів, їх гордість, їх “вихваляння”. Лише вночі інколи будить відділення жахливий крик, який припиняється — під впливом ліків. Замовкає.

   Бачу, як старається це все надолужити, те що втратив в один момент. Яка буде його доля, його подальше життя? Яким буде повернення додому, до дівчини, яка є вже дружиною іншого чоловіка? Тінь ґрат, яка падає на його руки, насуває мені болісні думки.