Розділ 36. Битва

Ось і дочекався Вільгельм битви вирішальною, кровопролитної. Тільки не припускав, що буде захоплений зненацька, в своєму ж наметовому таборі! Не чекав такого віроломного зрадництва від своїх же підданих!

Напад було несподіваним, жорстоким, диким і нестримним. Англійці атакували пізно вночі. Брязкіт зброї, войовничі крики атакуючих, заклики до бою шотландців, стогони поранених оглушили прикордоння горян. Змішалися лати, змішалися мечі і щити, не розібрати вже було, хто і як тримає бій з самою смертю.

Вогонь від запалених стріл пожирав притулок господарів цієї землі, він же і рятував деяких шотландців - давав можливість встояти в бою, розгледіти супротивника і свої шанси. Так озаряюче полум'я вогню дозволило Мораю Локслі в битві за честь Шотландії і своє власне життя побачити в гущі мечоносців, що билися, одного з зрадників - Ленокса з Каслбея. «Так ось, що послужило причиною, загадкового зникнення Дункана МакКоула!» - ця крамольна думка змусила розлюченого Локслі протискуватися до огидлого зрадника за відповіддю.

- Ха! Локслі! Невже ще живий?! - знущально спробував пригасити бойовий дух Морая перебіжчик, помітивши його нестримне прагнення битися з ним в поєдинку. - Ну давай! А-а-а! - немов дикун закричав здоровань, смертоносно атакуючи свою останню жертву і спритно перемикаючи увагу на Локслі.

- Проклятий ренегат[1]! Щоб тебе! - супроводив слова Морай дзвоном їх схрещених мечів. - Прийшов час відповісти за все!

- Ти забуваєшся! КОГО застали зненацька?! Помутнів розум від виду крові соратників, вогню і усвідомлення неминучості поразки?! - зловтішався Ленокс, парируючи спритний удар обуреного противника.

- Не хвилюйся! Тобі не доведеться радіти з англосаксами перемозі! Ти попрощаєшся з ганебним життям раніше! - знову зробив спробу нанести хльосткий удар словами і фатальний - мечем друг Дункана.

- Подивимося, глупак! Подивимося! - відповідав зрадник, відчуваючи погрозливий натиск люті суперника.

- За що продався, триклятий іскаріот?! Чого не вистачало тебе, корисливий? - Не зменшував натиск розпалений Локслі.

- За ТЕ, чого ніколи не мати Вільгельму! Грошей, слави на віка, влади над світом йому ніколи не мати!!! Тільки Британії властиво мати все це!

- Якщо цьому і судилося статися, то лише через таких, як ти! Грошолюб! Значить, зникнення МакКоула справа твоїх рук, ганебний?! - скрегіт сталі, що неухильно повторювався, заглушав слова супротивників.

- Моїх! - задоволеним голосом підтвердив зрадник. - Його я першого позбавив якої б то не було райдужної надії, як фаворита короля Шотландії. Це був перший удар Вільгельму! - на цьому випаді промов, Ленокс перехопив ініціативу в бою, тепер Локслі довелося знехотя відступати. - МакКоулу я підготував розправу витонченішу ніж смерть, йому доведеться повільно згнивати в пеклі Сходу! Ну а тобі - видать, в землі! - зі загрозою Ленокс, дійсно, просто дивом не здійснив задумане - його меч за малим не вбив Морая. Локслі в останній момент ухилився, але вістря зрадницької зброї добре полоснуло його передпліччя. Яскраво-червона кров проступила крізь тканину нижньої туніки. Ця рана лише розбурхала бунтівний дух Морая, він з новими силами накинувся на перебіжчика.

- Квапишся  мрію зробити дійсністю!

Град ударів самовідданого Локслі обрушився на зрадника, змушуючи Ленокса згадати, що у нього є щит. Тільки розпаленому Мораю вдалося швидко вибити цей захист з рук зрадника. Будучи чесним навіть в бою, він сам відкинув свій геральдичний заслін, схопив двома руками рукоятку свого клинка і завдав перший влучний удар Леноксу:

 - Це за Дункана МакКоула, мого друга!

Значна рана припала в стегнову частину правої ноги здорованя. Останній похитнувся, загарчав від болю, немов звір, але не став відступати. Навпаки, поранений слідом спробував залякати Морая бойовим закликом варяг. Але виверт був зайвим - одержимий помстою доблесний Локслі завдав останнього смертоносного удару:

- А це за попрату честь Шотландії!

***

Які б не хоробрі були в цьому бою шотландці, перемога, як і пророкував повержений Ленокс, належала англосаксам. Втрат було багато, третина армії горців не побачила наступного світанку, десята частка ворогів навіки залишилася в землі сіверян.

Вільгельм був змушений заради миру погодитися на грабіжницькі умови супротивника і повернутися в Едінбург вже без гучного титулу короля Шотландії, до того ж терпіти в своїх володіннях диктатуру молодого володаря Британії. Все це йому довелося зробити, щоб не втратити останніх армійських сил і таємно зміцнити віру підданих в те, що кращі часи для Шотландії неодмінно ще настануть!

Король без корони - Вільгельм, понурий і відчужений, повертався в Едінбург з залишками своєї армії. Серед них в строю миготів і Морай Локслі. Він один з небагатьох, хто тримався обнадійливо, розсудливо і зразково для васала. Він надавав допомогу пораненим; як міг, підбадьорював горян словом і шукав в строю пригнічених воїнів однодумців, готових справою послужити ще Вільгельму.

Розбита армія шотландців у вечірніх сутінках наближалася до Крейгміллару, і Локслі не втримався - зволів собі випитати у Вільгельма дозвіл відвідати замок МакКоулів. Несподіване прохання Морая вивело головнокомандувача з глибокого роздуму:

- Я думаю, тяжкопоранених буде доречно розташувати в цитаделі МакКоула та й мені не завадило б відволіктися від сумних думок і принести особисто співчуття всім леді Маккоул за зникнення друга, нарешті поглянути на дружину Дункана і висловити їй надію на його швидке повернення. Очевидно, я був не правий, коли не повірив твоїм доводам і не зробив спроби розшукати Дункана в Аравії. Боюся, зараз буде пізно, що-небудь робити для його визволення. Казна моя порожня... влада обмежена...