Розділ 20. Неволя. Перші терни

Отямився Дункан із незносним болем у голові і нестерпною спрагою. Губи були настільки пересохлими, що, здавалося, зроби він хоч один рух ними: заговори, посміхнися - і вони просто безжально вмить потріскаються. Тільки, озирнувшись по сторонах, Дункан зрозумів, що заговорювати було ні з ким, а причин посміхатися, не спостерігалося і зовсім.

Руки його і ноги були закуті в ланцюги. Сам він лежав в абсолютній самоті на несвіжій купі сіна, біля стійла якоїсь стайні, по всій видимості, поблизу кузні. Добре відмінний, гучний стукіт по ковадлу і своєрідний шум ковальського міха змушували прийти до такого висновку. Ймовірно, ЦЬОГО кузня мав віддячити МакКоул за свої «прикраси» на зап'ястях і щиколотках! Шкода, що не пам'ятає він з ним знайомства! А то віддячив би, не залишився в боргу!

ЯК виявився тут полонений, скільки не силкувався, пригадати не зміг. Останнє, що пам'ятав: бівак біля річки, хмарний серпанок, пронизаний призахідними променями сонця і ... ЇЇ очі! ЇЇ слова: «Не спи, Дункан МакКоул! Не спи! Не все ми один одному сказали! Не все!» Рівно хотіла вона сповістити про небезпеку неминучу. Тільки, мабуть, пізно вже було. Хіба долю обдуриш?!

Думки його були перервані скрипом дверної стулки стайні, разом з цим звуком стало просочуватися денне світло в зростаючому отворі. Потім несміливо, немов крадькома, хтось невеликого зросту вдерся в хлів. Прибулець цілеспрямовано узяв напрям до МакКоула. Хлопчина! Дункан не без цікавості став розглядати хлопчину, що увійшов. Простого крою одежа, з домотканого полотна дрантя і штанці, волосся недбало обстрижене, йоржиком стирчить. Молодик років вісімнадцяти обличчям, а мілкий, худий, ключиця жалко випинає, загалом, шкіра та кістки. Без сліз не глянеш!

- Ожив?! От і славно! А то батько гнівається! Каже: «Небіжчиків нам ще на дворі не вистачало!» - випаливши це, прибулець, не соромлячись своєї образливої ​​тиради, сів навпочіпки біля Дункана. - Тримай! Жага мабуть мучить?! - неласкавий шибеник простягнув МакКоулу його ж баклагу, наповнену по самі вінця водою. Дункан не став церемонитися, припав губами до бажаного предмету і жадібно почав осушувати посудину. Поки полонений угамовував спрагу, хлопчисько зронив:

- Добре ж ти відлупцювали мого брата! Порадував на славу! Давно мене ніхто не змушував так сміятися! Правда, дісталося мені за це! - тут хлоп'я потер рукою об потилицю. - Так, втім, не вперше!

Випивши води, Дункан відчув прилив сил, в животі забурчало - з'явилося нове бажання - закинути б що-небудь в рот їстівного! Не вислизнув цей жалюгідний звук від слуху хлопця:

- З харчами доведеться потерпіти! Важко було роздобути їх для тебе! Прудкість твоя тому провиною! Ну, нічого що-небудь придумаю! На, візьми доки це! - і прибулець витягнув з-за пазухи шматок злакової перепічки. Потім спритно її всунув йому в ручищі, підвівся і поплентався до виходу зі стайні, знову маючи намір, просочитися крізь двері, непоміченим для тих, хто був ззовні.

Дункан не встиг нічого і зміркувати: подякувати б ... запитати, як опинився тут ... і де це тут? ... про брата його ... хто такий? Чорт його знає!

Раптом молодик обернувся біля виходу і кинув наостанок через плече:

- За соратника не хвилюйся, живий він, приходить до тями, сама для нього за цілителем бігала! - і «протягом здуло» прибульця.

- САМА? БІГАЛА? - не втримався Дункан МакКоул, питаючи у тиші стаєнного хліва роз'яснення. Здивуванню не було меж: - Ось тобі й маєш! Дівча!

Дивно! А дійсність прийняти доведеться!

Що це вона .. ВОНА! Г-м-м ... говорила щодо соратника? Хто з ним виявився в цій неволі? Згадати б? Донован? Ленокс? Або, можливо, Роб? У бівуаці лише вони з ним були! А що з іншими тоді? Бідолахи!

Рано вона втекла! Розпитати б про все. Тепер гадай! Кипи від гніву, скутий по руках і по ногах нерозривними ланцюгами!

Чув він біду! Весь шлях з Данноттара, весь час перебування в Крейгмілларі, в стані військ Вільгельма. Ех, нелегка взяла-таки!

У стайню знову когось нечиста покликала. На цей раз відразу двох. Один у розквіті сил, по всій видимості, коваль: шкіряні куртка й фартух, високі чоботи з товстою підошвою, лобова пов'язка - все вказувало на це. Інший, відразу помітно, багато побачив на своєму віку, але сил ще сповнений, тілом міцний, рухом спритний.

Обидва близько до нього підійшли. Коваль руки схрестив у грудях, та говорить:

- Ну, що, горець, клятий? Звести б з тобою рахунки! Так батька шкода! - підборіддям вказав коваль на сусіда. - Слово дав він тебе переправити арабам. Мабуть, добре ти насолив і своїм, і англійцям. Ніде не милий. Помсту добру тобі вигадав недруг твій, що доставив тебе сюди напівживого! Не позаздриш! - і штовхнув коваль ногою МакКоула. Тільки немов забув він, що Дункан не з боязкого десятка себе проявив напередодні цього ж дня. Адже йому ж і дісталося від полоненого, коли коваль ще намагався закувати його в ланцюги. Чим і розсмішив першу уранішню гостю стайні.

Невільник, незвичний до такого звернення, швидко звалив образника з ніг, коли той ще не встиг опустити ногу, якою брикнув. Ланцюгами, що руки сковували, обмотав шию кривдника і дав відчути почому пуд солі: здавлювати став горлечко повільно так, розмірено.

Шкода, другий досить прудко зорієнтувався, десь вила роздобув в хліві, і кидатися на Дункана став: