Розділ 17. Крик ночі

Ще не пізно вночі мешканців Крейгміллара розбудив несамовитий крик. Переполохалися всі: від слуг в своїх комірках до господарів на верхньому поверсі.

Норміна, що спала в покоях Джессіки на величезній скрині біля каміна  в цю першу їх ніч в  цьому замку, підхопилася перша:

- Леді, вам теж почулося, що і мені?

- Так, Норміно! Моторошно страшно! Як думаєш, що це може бути?

- Не знаю, що послужило причиною, але мені здається, я знаю, чий це був крик!

- Не стомлюй, глупа! Говори! Страшно адже!

- Бренна! Хіба ви не впізнаєте?

- Ні! Я навіть не знаю, як звучить її голос! Вона тепер увесь час мовчить, та й раніше мені не доводилося чути її говір! Адже я не так давно з нею знайома!

- Пробачте мене! Я зовсім забула про те, що ви не ... ВИ! - тихо додала покоївка. Вона, дійсно, стала забувати про це. Норміна прив'язалася до Джессіці сильніше, ніж до справжньої леді Равенни. Ця господиня була набагато м'якше, добріше, мудріше. Іноді їй здавалося, що вела леді себе з нею майже на рівних, не помічаючи станових умовностей. А після того, як старець-провідник, Сеок, повідав про її роль на землях Шотландії як діви-рятівниці, вона настільки перейнялася довірою до цієї леді з чужечасся, наскільки була щаслива, що може бути не просто спостерігачкою за «творінням» нового життя, подарованого цієї пані-загадкою, але може стати почасти й правою рукою «диво-майстерниці».

- Треба б дізнатися, що з нею, бідолахою! - підхопилася з ліжка Джесс, на ходу взуваючись.

- Дозвольте, леді, мені самій це зробити! Прошу вас залиштеся в покоях, для вашого ж блага! - вмовляла покоївка, поглядом пестячи черево Джессіки - оплот дитя панського. - Все ж ми не знаємо, в якому місці ми маємо жити! Може, уготовані вам тут, як дочки ворожого клану нелегкі випробування!

Джесс трохи завагалася, і все ж рушила вперед.

- У моєму випадку, мені не можна боятися ні за яких обставин! Ти зрозумієш це, коли дізнаєшся всі подробиці моєї не так давно початої історії ...

Джесс не встигла договорити, в двері досить голосно постукали, потім почувся голос Морая:

- Леді Равенна! Думаю, ви вже не спите! Потрібна ваша допомога! Ви відкриєте?

- Так, Локслі! Я не сплю! - промовила Джессіка, навстіж відкриваючи свої двері самостійно.

Морай трохи зніяковів, побачивши Джесс лише в нічній сорочці. Він галантно встав впівоберта до неї:

- Прошу пробачити мене! У нічний час... в покої, де ви одні, без чоловіка...

- Чи не церемоньтеся! Адже ваш прихід має під собою вагомі підстави! Я впевнена у вашій чесноті, не сумнівайтеся!

- Дівча ... Бренна! - все ж несміливо продовжив Локслі, намагаючись дивитися Джесс тільки в очі, пригнічуючи порочне бажання розглядіти стрункий стан, прикритий лише тонкою білосніжною тканиною.

- Що з нею трапилося?

- Вам варто на неї поглянути!

Джессіка не змусила себе чекати, до того ж Норміна вже здогадалася накинути на її плечі накидку. Вони всі втрьох спустилися в вузенький коридор нижнього поверху, який був багатий на різні кімнатки для всяких потреб замкового господарства, двері в комірчини для прислуги. Біля однієї з них товпилося чимало народу: майже вся челядь, стражники, а на чолі всіх з незадоволеним обличчям вдова Маргарет. Саме вона вимовила гнівні слова:

- Ви привезли до нас божевільну?! Чи не з думкою, щоб вона вчинила пожежу в замку? Розумно! Ніхто не засудить! А помста Гордонів виллється сповна на голови МакКоулів!

- Ви говорите нісенітницю! - обурилася Джессіка. - Де дівчина? Що з нею?

Локслі прочинив найближчі двері в комірчину, дозволивши Джессіки побачити частину цієї кімнатки. Перед багатьма присутніми виникла жалюгідна картина: на дерев'яній подобі ліжка, покритої солом'яним матрацом, напівсиділа, напівлежала зв'язана по руках і ногах Бренна. Її бліде обличчя було заплакане, погляд лякав апатичністю до всього, немов життєві сили її давно вже покинули. На кам'яній підлозі, поруч з ліжком у вічі кидалися обгорілі останки ганчірочки: одягу або якоїсь устілки - не розібрати. Тут же трохи осторонь валявся свічник і, ймовірно, з нього зронений і тепер сильно розплавлений недогарок. У цій комірці виднілася ще одна лежанка, вільна.

- Що сталося? - запитала Джесс, обводячи всіх поглядом, але уникаючи обличчя осудливої вдовиці. Бренну вона вирішила не турбувати. Видно було, що дівчина не в собі.

Джессіка помітила, як в натовпі одна з служниць поглядом, рівно випитала дозволу у Маргарет МакКоул говорити, спробувала зробити крок вперед присутніх. Вдова схвально кивнула і наказала:

- Розповідай, що знаєш, Фло!

- Леді, - звернулася вона все ж до Джесс, - я спала в одній комірчині з новенькою, Бренною, на тій лежанці, - вона вказала на порожнє ліжко. - І раптом почула: «Бренно, прокинься! Біжимо зі мною! Не зможу я без тебе! Обіцяю, не скривджу тебе ніколи! На руках носити буду!» Я не втрималася - з цікавості глянула у бік своєї сусідки. Стражник з Данноттара (ім'я його не знаю, носатий такий), тримаючи свічку в руках, спробував дивачку ласкаво пригладити по плечу. І тут почалося! Немов диявол в неї вселився - кричати вона нестямно стала, руками махати, готова видряпати очі будь-кому, хто наблизиться. Так вона і вибила свічку з ручищ носатого. Не відразу ми примітили це, хоч і підхопилася я в цей момент з лежанки. Нічний гість зиркнув на мене і гаркнув: «Ну чого витріщаєшся? Допоможи, дурна! Увесь замок, мабуть, переполохатися встиг!» Я плед свій вовняний схопила і кинула йому. Він насилу замотав у нього шалену, сам звився навколо дівки шулікою і нашіптувати заспокійливо став: «Тс-с-с, мила! Злякав я тебе! Пробач! Згубила ти мене! Знати доля!» Не знаю, що на приїжджу дівчину подіяло: чи слова його ласкаві, чи полон рук міцний несподіваного гостя, або мене побачила, як гасити кинулася зростаюче полум'я від свічки, проте принишкнула вона. Незабаром наші стражники вбігли - стали їх обох в'язати. Потім з'явився сер Локслі, - служниця, що говорила, урвалася на мить і присіла чемно перед Мораєм, - він віддав наказ звести данноттарца в темницю, а з Бренни не зводити очей і не підходити до неї близько. Народ, хто сміливіший, став збігатися. Я за леді Маргарет піднялася...