Розділ 6. Рятівниця

Джесс помітила, що служниця, яка з'явилася, була дуже мовчазна і, немов, навмисне, уникала з нею бесіди. Але так було, поки вони не залишилися одні. Як тільки двері повністю зачинилися за останньою пухленькою служницею по імені Гленна, молоденька покоївка несподівано кинулася Джессіці в ноги в сльозах радості і невпинному цілуванні рук Паркенс.

- Леді! Не знаю вашого справжнього імені ... Дякую вам, що погодилися врятувати леді Равенну, мою господиню, від ненависного їй шлюбу! Я буду вічність вам вдячна і буду в вірному служінні, поки ви не виженете мене самі! Тільки скажіть, де вона зараз, чи все з нею гаразд? - благала її з явним занепокоєнням віддана служниця.

Джессіка дивувалася її щирої вдячності. Але що їй відповісти? Що вона ще в прострації від всього, що відбувається? І що незабаром остаточно збожеволіє, якщо оточуючі цього, тепер їй здавалося, зловісного, а не прекрасного замку,  не перестануть її мучити своєю енігматичною[1] поведінкою!

Джессіка мовчала.

- Ви боїтеся, що нас можуть підслухати? Ви маєте рацію! Я не подумала про це! - З жахом прикрила рот рукою служниця, невірно витлумачуючи її мовчання і злегка відсторонюючись від Джессіки.

Паркенс допомогла їй встати з колін і ласкаво звернулася до покоївки:

- Як твоє ім'я?

- Норміна, господиня!

- Хто в замку головний? Ти можеш мені влаштувати з ним зустріч?

Норміна здивовано глянула на Джесс. Якби Джессіка могла читати всі тонкощі думок по виразу облич, то могла б прочитати наступне на обличчі Норміни: Хіба вона не знає, що Дункан МакКоул захопив замок і панує тепер фамільними володіннями леді Равенни, тобто тепер її - загадкової благодійниці? Може, вона як рятівниця-чужинка, ламаний говір якої красномовно видавав її, чогось недостатньо розуміє в ланцюжку подій? Як тільки МакКоул не повірив словам мешканців фортеці, що це не леді Равенна?

Але, ясна річ, Паркенс не була чарівницею, і побачила лише здивування на обличчі служниці.

- Ви хочете бачити Дункана МакКоула? Адже тут тепер він господарює, - несміливо уточнила Норміна.

Джессіка негативно закрутила головою. Ну ні!

- Тоді я не розумію вас, леді!

Джессіка збиралася з думками. Їй треба покинути замок, як можна швидше. З усією цією історією вона розбереться пізніше, коли буде сидіти в колі рідних і близьких. Зараз вона знала лише одне - в Лондоні Семюела чекає серйозна з нею розмова!

Раптом Джессіці прийшла в голову думка: «Навряд чи в замку йде все тільки по конкретному сценарію. Хіба можна передбачити мої дії? Що якщо я все ж таки спробую вибратися з території замку, ну хоч за допомогою цієї дівчини, Норміни? А там свобода! Біжи, світ за очі! І розбирайся в звичній для себе обстановці з Декером в волю! »

Джессіка Паркенс лагідно взяла руку Норміни і напівпошепки, все ж таки побоюючись підслуховування, звернулася до покоївки:

- Допоможи мені втекти звідси! Я допомогла тобі з господинею, - Джесс було ніяково говорити те, чого вона не робила насправді (навіть якщо це рольова гра, але хитромудра і з невідомими їй правилами), - а ти тепер допоможи мені. Мені б тільки вибратися з замку...

- Ви ріжете мене без ножа, леді! Але я пам'ятаю, що дала вам слово в пориві подяки: бути відтепер відданою вам так само, як до цього леді Равенні! Я згодна вам допомогти, навіть ризикуючи собою!

Джесс з жаром потиснула прислузі руку, висловлюючи тим самим радість і вдячність.

- Я подумаю, як це можна буде зробити в найближчі день-два. - побачивши, як куточки губ нової господині опускаються, Норміна поспішно виправдалася: - Зрозумійте, я не можу впоратися з цим швидше. МакКоул не довіряє мені, як особистої покоївки своєї нареченої. Я з самого початку зробила дурість: намагаючись відкрити йому очі на те, що ви не та, за кого себе видаєте. Благо він мені не повірив, як і багатьом іншим. Потім між нашими людьми пішла балаканина, що ви - наша рятівниця, яка погодилася грати роль леді Равенни. Я рада, що вашій чудовій появі знайшлося пояснення! А зараз прошу вас, все той час, поки я буду готувати ваш втечу, підіграти мені: зробіть вигляд, що ви змирилися зі своєю долею.

- Що ж! Мабуть, іншого вибору у мене немає! Тільки не кидай мене надовго без вістей, будь ласка! Невже я буду скоро звільнена від цього загального безумства?! - Джесс, радіючи, як дитина, обіцянці служниці про допомогу, закрутила останню по кімнаті, заливаючись тихим щасливим сміхом.

У цей момент до кімнати зайшов сам Дункан МакКоул.

- Бачу: ви в доброму настрої! Вам йде ця посмішка! - зауважив МакКоул. - Я теж сьогодні весел: мій друг і соратник, зміг подолати тяготи важкого поранення і зараз майже твердо стоїть на ногах. Хочу представити вас один одному і настійно прошу спуститися вас зі мною в головний зал для невеликого бенкету, - незважаючи на те, що тон, яким це було сказано, не терпів заперечень, Дункан чемно вклонився, намагаючись все ж розташувати Джесс до себе, і простягнув їй руку.

Джессіка не стала занадто баритися. Що вона, врешті-решт, втратить, якщо зануриться на ці пару днів в атмосферу Середньовіччя. Чи не вона завжди жадала в мріях побути хоч на мить справжньої леді! Будь що буде!

Своєю долонею Паркенс обережно торкнулася величезної руки Дункана МакКоула.