Розділ 3. Знахідка

Сідаючи для очікування Сема на лаву каплиці, Джессіка Паркенс відкинула однією рукою неслухняне волосся назад і раптом зачепила мережевом рукава сережку з вуха, що так їй сподобалася напередодні, та зрадницьки випала на підлогу, сховавшись з поля зору. Джессіка нахилилась зі свічкою в руках, намагаючись знайти прикрасу на кам'яній підлозі поруч з різьбленою лавою, на якій вона не встигла посидіти. Дівчина відсунула її в надії, що таким чином знайдеться пропажа. Так і сталося: сережка лежала біля самої стіни, трохи зруйнованої невблаганним часом. У стіні не вистачало частини каменю, тому утворилася зяюча чорнотою діра, яку обплело багатовікової павутиною.

Джессіка поміняла положення, щоб дістати втрачену коштовність, і поставила свічку на підлогу, навпроти згаданої діри в стіні. При цьому дівчина помітила, що в стінному проломі, щось яскраво блиснуло. Заінтригована туристка просунула в отвір старовинної кладки руку, не лякаючись павутини, і намацала щось прямокутної форми.

З дірки Джесс насилу дістала запилену, в шкіряній палітурці, важку книгу, прикрашену дорогоцінним камінням. Книга мала сильно пошарпану застібку. «Ось це так знахідка!» - не могла ні порадіти подумки дівчина.

Джессіка акуратно здула пил з поверхні манускрипту, посунулась ближче до свічки і, звичайно ж, відкрила її. Раптом їй здалося, що хтось беззвучно відкрив масивні дубові двері каплиці, тому що її тіла торкнувся якийсь дивний вихор вітру. «Може, протяг? Через те, що хтось тихо увійшов?» - подумала Джессіка.

- Семюел, це ти? - несміливо запитала Джесс. Відповіді не було. - «Здалося!» - подумки заспокоїлася дівчина. Вона швидко перемкнула свою увагу на книгу. - «Ось це так удача! Артефакт! Це буде моя реліквія! Приховаю і нікому не покажу! Поки особисто не вивчу від кірки до кірки її таємниці!»

Джессіка не втрималася і спробувала прочитати титульну сторінку манускрипту. Здивуванню її не було меж, хоча книга, явно мала ветхий непідробний вид і красивий рукописний шрифт, написана вона була сучасною англійською! Написи «титулки» говорили:

Стародавні заклинання «Κληρονομιά του Χρόνος» ( «Спадщина Хроноса[1]»)

Джессіка, вкрай заінтригована, перегорнула першу сторінку і побачила щось схоже на зміст, але на цей раз вже на незрозумілій їй мові. Тоді Паркенс відкрила навмання сторінку десь середини книги і прочитала виділений червоним кольором напис знову англійською, ліниво, пропускаючи деякі слова:

Заклинання «Непідвладні часу долі»:

Якщо кохання втомилось чекати: час не лікує, час вчить бути сильніше ... і час змінює все ...

Бережи те, що стало дорого ...

І знову по тілу Джесіки пробігся легкий вітерець. Як при першому розкритті книги. Вона раптом захвилювалася, в грудях якось по-особливому забилося серце і ... Паркенс, дійсно, почула чиїсь кроки. Джессіка поспішно сховала загадкову книгу в вихідне місце, не забувши засунути дерев'яну лаву назад, щоб знову приховати тайник манускрипту, і сіла, як ні в чому не бувало, на ослін.

Перед нею, швидко крокуючи, раптом зупинився важко дихаючий ряджений чоловік, в костюмі лицаря, тобто в обладунках, з мечем на боці ... Отже все як треба! Мабуть, свято почалося! Джессіка з цікавістю його розгледіла. М'язистий чоловік років тридцяти-тридцяти п'яти з палаючим факелом в руці. Чорні, як смола волосся довжиною до плечей. Симпатичний, загримований, (так як на лівій щоці виднівся невеликий шрам справжнього воїна). Він також з цікавістю розглядав Джессіку. І Паркенс відчула якусь незручність, може, вона все ж таки не вчасно зайшла в каплицю, і тут ще якийсь захід заплановано?

Раптом її думку перервав голос рядженого, причому вона не відразу зрозуміла, що говорив він  середньовічною мовою (знайомої їй по перекладах):

- Бачу, леді Равенна, ви вирішили не чинити опір більше долі! Що ж, так навіть краще! Замок все одно захоплений. Ваш батько і брат нерозумно себе повели, не погодившись вчасно здати зброю: вони вбиті моїми людьми. Вони самі обрали свою долю. Я можу вам лише пообіцяти поховати їх з честю воїна, що хоробро захищали свої землі і вас. Я вже віддав такий наказ.

Джессіці поки мало зрозуміла була суть сказаного. Вона думала про те, як все ж таки «актор» добре грає своє амплуа, тільки, мабуть, він щось переплутав або рано почав виконувати свою роль! Де ж Семюел? Він би швидко виправив дурне становище, в якому вона опиналась.

Ряджений, не зволікаючи, продовжував у тому ж «руслі»:

- Зізнатися, я очікував побачити вас зажурену від втрати рідних і своїх людей, що віддано віддали за вас життя! Ви настільки прекрасні, наскільки черстві! Жодної сльози, ні єдиного докору! Ви з незворушним виглядом очікуєте своєї долі тут, спокійно сидячи на лаві. Я уявляв вас іншою! Але як ви вже здогадалися я не з тих, хто йде проти волі свого сюзерена: ви станете моєю дружиною, у що б то не стало, як би це ні було вам і мені не в радість!

Джессіка не витримала і стала мило посміхатися «акторові», натякаючи, що оцінила його гру.