13.2

Повітря пахло валер'янкою і смаженою цибулею. Цей дует безпомилково означав мамину квартиру.

Наді мною замість бузкових бганок балдахіна тяглася звичайна побілена стеля з тонкою тріщиною від люстри до кутка. Я дивилася на ту тріщину й ніяк не могла збагнути, звідки я її знаю. А потім згадала: я знаю її з дванадцяти років. Мама щоліта збиралася її замазати й щоліта не замазувала.

Отже, я вдома.

Отже, все це мені наснилося?

Півтора місяця сну? Такого детального, з корсетами й герцогами? Люди стільки не сплять. Мабуть, я задрімала на п'ять хвилин, а мозок за ті п'ять хвилин намалював мені цілий світ, а я, дурепа, повірила. Кажуть же, що уві сні час тече інакше і за секунду можна прожити рік.

Я лежала й чекала полегшення. Аде полегшення не приходило.

На стіні висів килим з оленями. Кожна річ стояла на своєму місці, кожна належала мені. А рука сама шукала поряд холодний камінь стіни й воскову свічку і, не знайшовши ні того, ні того, завмерла. Усередині щось тихо обірвалося.

Стоп, а коли я взагалі сюди приїхала?

Не пам’ятаю, щоб приїжджала. Я лягала спати на власному дивані, у власній норі з видом на парковку, з тарілкою пельменів на колінах. А тепер лежу в ліжку, в кімнаті, з якої виїхала сім років тому. Хтось мене перевіз? Мама? Швидка?

Я підняла руки перед обличчям.

На пальцях біліли коротко обстрижені нігті, на подушечці сидів мозоль від комп'ютерної миші, а великий палець перетинав кривий шрам від консервної банки. Мої руки нарешті повернулися до мене: робочі, без темно-бордового лаку й аристократичної блідості.

Дві доби тому — чи півтора місяця тому, чи ніколи, бо нічого не сталося, — я витягала цими руками пельмені з каструлі. А перед тим ці самі руки належали зовсім іншій жінці. Обидва спогади лежали в голові поруч, однаково чіткі, і саме від цієї чіткості по спині поповзли мурашки.

Бо сни так не пам'ятають.

Сон розсипається, щойно розплющиш очі: лишається хіба присмак і два-три обривки, а решта витікає крізь пальці. Я ж пам'ятала запах воску в старій вежі. Пам'ятала корсет, який шкріб мені ребра на кожному вдиху. Пам'ятала вагу клятого тому про ритуали й дрібний почерк на полях книжки з магії крові. Накидка Сайрена пахла шкірою, димом і гіркою травою — цей запах я теж пам'ятала.

Хіба таке вигадаєш за п'ять хвилин на дивані?

Долоня сама поповзла до грудей. Під коміром старої піжами, яку я лишала в мами ще зі студентських часів, пальці знайшли саму гладеньку шкіру: ні шворки, ні каменя, ні тепла. І налякав мене навіть не зниклий камінь. Мене налякав власний рух — рука потяглася по нього так буденно, що стало ясно: за півтора місяця він устиг стати частиною мене.

Я витягнула руку долонею вгору й заплющила очі.

Потягнулася подумки туди, де жила руда нахаба. Туди, куди я щоранку в холодній вежі пірнала по тепло, доки Сайрен стояв за спиною й не давав мені стиснути пальці в кулак. 

«Вогонь любить спокій, — казав він. — Не виштовхуйте. Потримайте його маленьким і рівним».

Під ребрами зяяла порожнеча вимкненого холодильника.

Я спробувала ще раз. Потім ще. Я сиділа посеред маминого ліжка, тримала витягнуті руки перед собою і з упертістю останньої ідіотки намагалася запалити повітря над долонею. Долоня лишалася порожньою.

Ну й правильно, Оксано. А чого ти чекала? Магії не існує. Тобі двадцять сім, ти доросла жінка, перекладачка з Києва, ти щойно додивилася довгий барвистий сон, а тепер сидиш і чаклуєш над власною п'ятірнею?

А раптом це ні сон, ні реальність? Раптом я просто з'їхала з глузду?

Люди ж божеволіють. Люди вигадують собі цілі світи, і ті світи здаються їм справжнісінькими. Може, жодного замку не існувало, а я півтора місяця пролежала десь у білій палаті під крапельницею, і мій бідолашний мозок тим часом бавився в герцогів? А тепер мене підлікували, привезли до мами, я поволі отямлююся, і весь той світ тане, як йому й належить за інструкцією.

Ця версія навіть вабила зручністю. Вона все пояснювала. Лишалося тільки в неї повірити.

Тільки геть не вірилось. А ще боліло, страшенно боліло у грудях.

Бо якби я божеволіла, я б не знала про своє божевілля. Знала б, правда? А я сиділа, дивилася на шрам від консервної банки і тверезо, ясно, до останньої дрібниці пам'ятала водночас і мамину кухню, і корейський серіал, і Дейна, котрий уперше зайшов до мене з надкушеним яблуком і ніжкою від стільця напоготові.

І мокрі чоботи в глині я теж пам'ятала.

«Пробачте мені. Я повинен це зробити».

І хай це буде хоч сон, хоч марення, хоч передсмертна маячня — байдуже! Одне я знала напевно.

Це все-таки ти, сволото!

Мене затрусило. Я стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в шкіру, і жодна іскра звідти не вилетіла — один лиш жалюгідний біль у долонях. Гарячий липкий гнів піднявся з живота й не знаходив собі виходу. Раніше він виходив вогнем: від нього спалахували свічки. Тепер цей гнів просто стояв у горлі й душив.

Шість років ти чекав, доки вона зів'яне сама. Ти писав їй листи й пропонував угоди. Ти всміхався їй в обличчя й тим часом обирав місце для її поховання. Тобі майже вдалося. А коли ти нарешті побачив, що дівчинка не вмирає, а дивиться тобі просто в очі й рівно тримає спину, ти поїхав, дочекався ночі й по-щурячому тихо повернувся!

І ти плакав. Ти, сволото, плакав, коли це робив! Хто дав тобі на це право?!

Ось цього я не могла ні пробачити, ні пояснити. Якби ти реготав, якби шипів мені в лице про спадщину й Кассельхайм, я сиділа б зараз із чистою, ясною ненавистю. З нею жити легко. Але ти тремтів. Ти обережно опустив мене на килим, щоб я не забилася головою. Ти сказав «повинен», не «хочу», а саме «повинен». Чому?!

«Дивись вище, дівчинко, — рипнув у пам'яті голос тітки Агнес. — Шукаєш змію в траві, а тебе вже накриває тінь від чогось значно більшого».

Стара, чорт забирай, мала рацію, а я так і не встигла їй цього сказати. І не встигла розповісти Сайрену про розмову з його тіткою. І…