13.1

Ліам поїхав того ж дня, ще завидна.

Опівдні до брами домчав вершник із листом, а вже за годину слуги виносили графові скрині. Кузен перепросив, поскаржився на невідкладні справи в Кассельхаймі — я подумки взяла «невідкладні справи» в лапки завтовшки з палець, — поцілував мені руку, побажав здоров'я й вилетів із двору з такою швидкістю, що лорд Тавіс при своєму Кроненбурзі позаздрив би.

— Він гнав коней три доби, щоб побути тут одну, — сказав Сайрен увечері й розлив вино по келихах. Вогонь у каміні кидав на його обличчя руді відблиски. — Рейс послав за ним двох людей. Граф повернув не на столичний шлях, а до броду.

— До «Золотого грифона»?

— Саме так, — підтвердив герцог.

Я підібгала ноги в кріслі й обхопила келих обома долонями. Дощ навідліг сік у шибки, дрова тріскотіли, і вперше за півтора місяця я по-справжньому зігрілася.

І саме в цьому теплі мене догризала совість.

«Приходь, коли надумаєш говорити, — сказала тітка Агнес. — Але нікому ні слова.  Нікому».

Сайрен виклав мені все. Він дотримав слова й грав у відкриту. А я сиділа навпроти і мовчала. Чемпіонка світу з подвійних стандартів, вітайте оплесками!

— Ви щось приховуєте, — раптом сказав він і навіть очей від вогню не підвів.

Серце гупнуло. Кулон миттю потеплішав. От спробуй тут щось приховати, коли на грудях висить вбудований детектор брехні.

— Я ховаю страшенне бажання випити кави, — рівно відповіла я. — Ваша світлосте, ви навіть не уявляєте, наскільки це виснажливо.

Сайрен помовчав. Потім поставив келих на камінну полицю, підійшов і легко торкнувся губами моєї скроні. Від несподіванки я забула дихати.

— Колись ви мені розкажете, — тихо сказав він. — Я почекаю.

В цю мить я ненавиділа себе значно дужче, ніж будь-коли ненавиділа понеділки.

***

Прокинулася я від холоду.

Гострий протяг повз по підлозі, холодив ноги просто крізь ковдру й ніс із собою запах сирої землі та старого каменю. З вікна чи з нетопленого каміна так не тягне — цю науку я опанувала ще в перший тиждень тутешнього життя.

Я розплющила очі, і мене жахнула тиша на грудях.

Кулон мовчав.

Півтора місяця клятий камінь пульсував у такт моєму серцю, грів, обпікав, здавав мене з головою кожної незручної миті, а тепер лежав під сорочкою холодною мертвою галькою, звичайним камінцем на шворці. А поряд із моїм ліжком стояв чоловік.

Руда нахаба в моїх грудях прокинулася раніше за мене. Вогонь сам шугнув у долоні, без дозволу й без жодної з наших ранкових вправ, залив кімнату хитким жовтогарячим світлом і висвітлив нічного гостя: обліплені глиною мокрі чоботи, темні плями дощу на плечах, прилипле до спітнілого чола рідке волосся.

— Кузене? — прохрипіла я, вскочивши з ліжка.

Ліам ступив крок і опинився впритул. У правій руці він стискав маленький паперовий кульок.

— Пробачте мені, — сказав він.

Голос у нього зривався. Очі мокро блищали, а рука з кульком тремтіла так, що з країв уже сипався сірий пил.

— Я повинен це зробити.

— Що зроби…

Він дмухнув мені просто в обличчя.

Гіркий солодкавий пил ударив у ніс та в горло й лишив на язиці металевий присмак. Вогонь на моїх долонях здригнувся і згас. Кімната хитнулася, коліна підкосилися, і я осіла на підлогу. Ліам підхопив мене під лікті й обережно, дбайливо опустив на килим, щоб я не забилася головою.

Навіщо? Навіщо ця дбайливість? Я хотіла спитати, та язик не слухався. 

Стеля пливла й темніла по краях. Десь дуже далеко, за товщею стін, за коридорами й сходами, глухо загупали чоботи й забряжчала зброя. Крізь вату в голові до мене пробився крик, і в тому крику чулося моє справжнє ім'я.

— Сайрене… — видихнула я, і світ потемнів остаточно.