Розділ 13

Уранці вогонь мене не слухався зовсім.

За годину в старій вежі я примудрилася підпалити собі рукав, оплавити недогарок на підвіконні й разів двадцять втратити нещасну горошину полум'я над долонею — вона гасла швидше, ніж я встигала вдихнути. Блискучий результат! Ще трохи, і мене можна виставляти на ярмарку з табличкою «жінка, від якої тікає вогонь». Сайрен, схрестивши руки на грудях, стояв за два кроки й мовчав із таким виразом, що мені закортіло жбурнути в нього тим недогарком.

— Вогонь любить спокій, — нарешті нагадав він.

Я збила долонею тліючу тканину з рукава й процідила:

— Ваша світлосте, оце ви зараз серйозно?

Кутик його вуст сіпнувся. Кулон на грудях зрадливо потеплішав і вкотре здав мене з головою, але ми обоє вдали, що нічого не сталося. Мовчазна змова виявилася напрочуд зручною штукою.

— Ліам просив дозволу прогулятися з вами садом, — кинув Сайрен, коли ми спускалися крученими сходами. — Я дозволив.

Я спинилася так різко, що він мало не наштовхнувся на мене.

— Перепрошую?

— Сад проглядається з західної галереї від старої теплиці до самої брами. Рейс триматиметься за живоплотом, а я стоятиму нагорі й не спускатиму з вас очей. — Герцог обійшов мене й рушив далі. — Ваш кузен поїде звідси або з відповіддю, або з підозрою. Мені більше до вподоби перше.

— Тобто ви посилаєте мене гуляти під ручку з людиною, яка, можливо, найняла того типа з трубкою?

— Це кепська ідея, — спокійно погодився Сайрен. — Просто решта ще гірші.

От і поговорили. Обожнюю місцевий менеджмент ризиків!

Сад після нічної зливи пах мокрою землею й прілим листям. Гравій на доріжках потемнів і чвакав під підошвами, з голого гілля зривалися важкі краплі, а десь за муром монотонно рипів колодязний журавель. Ліам чекав мене біля теплиці. Він помітив мене здалеку й розплився в такій широкій усмішці, що мені захотілося перерахувати персні на пальцях і про всяк випадок перевірити, чи на місці кулон.

Перші півгодини він щедро згодовував мені світську балаканину.

Він скаржився, що міст біля Вересового броду щовесни розмиває, а королівська скарбниця його щовесни не лагодить. Розповідав про свою кобилу, яка закульгала за півдня їзди звідси, й нарікав, що добра кобила нині коштує дорожче за пристойного управителя. Бідкався, що вовна впала в ціні, й переказував плітки про сусіда, котрий продав ліс на зруб і тепер удає з себе поціновувача мистецтв. Насамкінець дістався до лорда Тавіса та його безсмертної битви при Кроненбурзі.

Я йшла поруч, притримувала поділ і справно вставляла своє «справді?», «яка дивовижа» та «оце так». Стара перевірена тактика: дай людині вдосталь поговорити про себе — і вона запише тебе в найчарівніші співрозмовниці століття. На корпоративах працювало бездоганно, у середньовічному саду, судячи з усього, теж.

А сама я тим часом роздивлялася його руки.

Ліам без упину смикав манжети. Спершу правий, потім перемикався на лівий, потім знову брався за правий. Його пальці не знаходили собі місця: за ці півгодини він тричі поправив комір, що лежав бездоганно рівно, і двічі витер долоню об полу камзола. Мій дорогенький кузен нервував не на жарт. Ще трохи такої прогулянки — і манжет відірвався б разом із рукавом.

— Кассельхайм занепадає, — раптом сказав він, і завчена світськість злетіла з його голосу. — Дах над східним крилом протікає, ставок замулило, а стару каплицю давно час підперти. Ваша матінка живе там сама, кузино, і не хоче нічого чути.

— Я знаю, — обережно сказала я.

Ліам спинився біля мокрої лавки, довго роздивлявся її, але сідати не став. Крапля зірвалася з гілки в нього над головою й ляпнула на плече камзола. Він навіть не здригнувся.

— А пам'ятаєте, — його голос потеплішав, — як ви в дитинстві лазили на той горіх біля каплиці? Ви тоді зірвалися з нижньої гілки й розбили коліно до крові. Ревіли на весь двір і благали мене не казати вашій матінці, бо вона заборонила вам туди вилазити. Я ніс вас на руках аж до самих сходів і присягався мовчати. І змовчав же!

Він дивився на мене й чекав.

Історія звучала тепло та безневинно. Родичі переповідають такі на кожній вечері, доки всі за столом не почнуть беззвучно стогнати. Найрозумніше, що я могла зробити, — усміхнутися й підіграти.

— Пам'ятаю, — усміхнулася я. — І ви таки змовчали, кузене, за це вам і досі дякую.

Щось у його обличчі змінилося.

Усмішка протрималася на пів удару серця довше, ніж годилося б, а тоді Ліам повільно опустив руку від манжета і більше до нього не торкнувся. Руки його нарешті вляглися, плечі опустилися, і навіть дихати він став глибше.

Саме це сподобалося мені найменше.

— Дякую, кузино, — тихо сказав граф Ліам фон Кассель. — Ви дуже мене заспокоїли.

Ми пройшли ще коло алеєю, побалакали про дощі та про столичні ціни, а тоді він за всіма правилами розкланявся й пішов до замку. Я лишилася сама серед мокрого гравію.

Я стояла, дивилася йому вслід і машинально крутила перстень на пальці. А в голові настирливо, дедалі гучніше крутилася одна дурна й геть невчасна думка.

Чи росло взагалі біля тієї каплиці горіхове дерево?