12.3

Печеню Ліам майже не зачепив. Він ганяв виделкою шматок м'яса з одного краю тарілки на інший, старанно розмазував соус і раз у раз зиркав у мій бік. Саме зиркав: коротко стріляв очима й поспіхом утікав поглядом назад у тарілку. Двічі граф набирав повітря, розтуляв рота і знову втуплювався в нещасне м'ясо. Я вже подумки робила ставки, на котрій спробі він таки наважиться.

Але той так і не наважився. Натомість відклав виделку й підвівся.

— Ваша світлосте, кузинко, прошу вибачити мою слабкість. Дорога втомила мене більше, ніж я гадав. Дозвольте піти відпочити.

— Звісно, — Сайрен навіть бровою не повів. — Ваші покої розташовані в східному крилі. Рейс вас проведе.

Біля дверей граф обернувся і ще раз подивився на мене.

— На добраніч, кузинко, — сказав він і вийшов.

***

У кабінеті стояв затишок особливого ґатунку: негода лютувала зовні, вогонь тріщав усередині, і совість дозволяла цим тішитися.

— Він сім разів на мене подивився, — я впала в крісло біля каміна й нарешті видихнула.

— Дев'ять разів, — Сайрен наповнив два келихи вином, один простягнув мені й сів навпроти.

— Ви що, рахували?

— Звісно, рахував. Я ж маю дбати про вашу безпеку.

Я обхопила келих обома долонями. Вино пахло сливами й легким димком.

— Він брехав, — сказала я. — Сидів і брехав просто у вічі!

— Брехав, — герцог повільно покрутив келих у пальцях. — Але мене непокоїть інше. Людина, яка все спланувала, так себе не поводить. Хто готувався до злочину, той заздалегідь готує собі й відповіді.

— Отже, він не готувався.

— Гадаю, він просто не здогадувався, що ми знаємо про його справи, — сказав Сайрен. — А це вже значно цікавіше.

Я махнула рукою на аристократичну поставу й підібгала ноги під себе. У такому кріслі гріх сидіти рівно, хай мене хоч усім двором засуджують.

— І що з того? Він за цей час жодного листа не написав, жодного разу не приїхав, носа сюди не потикав. А тут раптом згадав про родинний обов'язок і примчав мене «підтримати»! — Я міцніше стиснула келих. — Сайрене, та він же сто відсотків винен!

— Можливо, — Герцог відкинувся на спинку крісла. — А можливо, ні. Оксано, послухайте. Ви зараз складаєте гарну, рівну картинку: боягуз, спадщина, найманець, кінець історії. Вона мені теж подобається. Вона підходить, як ключ до змащеного замка. І саме тому я їй не вірю. 

— Але він брехав.

— Люди брешуть не лише тоді, коли хочуть когось убити, — спокійно відповів Сайрен. — Хтось бреше через борги, хтось ховає коханку. А декого тримають за горло, і правду їм казати заборонено. Я не знаю, чому Ліам фон Кассель сидів у «Грифоні» й навіщо збрехав про це за вечерею. Ви теж не знаєте. Ніхто в цьому замку не знає. І доки ми не дізнаємось, ми його не судимо.

Я довго дивилася у вогонь і перетравлювала почуте. Дрова тихо тріскотіли, з-під них вилітали дрібні іскри й гасли на камені.

— Ненавиджу, коли ви маєте рацію.

— Звикайте. Це трапляється частіше, ніж вам хотілося б.

— Ви нестерпний.

— Мені вже казали.

Я пирхнула просто в келих, і вино мало не пішло носом. Дуже граційно, Оксано. Справжня леді!

Ми просиділи біля каміна ще, мабуть, з кілька годин. Розмова поволі сповзла з убивць і спадщин кудись убік. Так завжди стається пізнього вечора: важливі слова вже сказано, а розходитися шкода.

Сайрен розповів, що Рейс тепер ходитиме за графом тінню й ночуватиме мало не під його дверима, тож виспатися гостю не світить, а нам це лише на руку. Що завтра до вежі можна прийти на годину пізніше, бо він і сам не палає бажанням уставати вдосвіта. Що за тиждень привезуть тканини, і мені доведеться терпіти кравчиню, а кравчиня в них не стуляє рота від світанку до вечері.

А я розповіла йому про каву. Просто згадалося, і мене понесло: я змальовувала запах щойно змелених зерен, гуркіт кавомолки о сьомій ранку й те маленьке диво, коли перший ковток витягує тебе з ліжка краще за будь-який будильник. Сайрен слухав із виразом науковця, котрому описують невідому заморську звірину.

— Тобто ви щоранку п'єте гіркий чорний напій, — врешті підсумував він, — від якого калатає серце і трусяться руки?

— Саме так!

— І це вам подобається?

— Це прекрасно.

— Оксано, — у його голосі забринів неприхований сумнів, — у вашому світі дуже дивно розважаються.

— Ви просто не куштували, — я тицьнула в нього пальцем. — Знайшла б я тут ті зерна, ваша світлосте, — і за тиждень ви продали б половину герцогства за одне горнятко. А я б цим безсоромно скористалася.

— Не сумніваюся, — серйозно кивнув він. — Ви виторгували б собі ще й прислугу на додачу.

Згодом він провів мене до покоїв.

Ми йшли темними коридорами. Сайрен ніс свічку, протяги хитали полум'я, і наші тіні витягувалися по гобеленах до самої стелі. Говорити не хотілося, а мовчати виявилося напрочуд легко. Десь на другому повороті моя рука сама пірнула йому під лікоть. Я спохопилася вже потім, коли він мовчки сповільнився й пішов зі мною в ногу. Чудово, просто чудово: тіло ухвалює рішення без погодження з головою, і на мої протести йому, схоже, начхати.

Біля моїх дверей ми спинилися.

— Отже, завтра на годину пізніше, — чомусь пошепки сказала я.

— На годину пізніше, — так само тихо підтвердив він.

— І я нарешті втримаю той клятий вогник.

— Не втримаєте.

— Утримаю.

— Ви занадто сильно стискаєте пальці. — Сайрен поставив свічку на вузьку полицю біля дверей, і коридор наповнило тепле хитке світло. — Вогонь не любить, коли його тримають у кулаці.

— А що ж він любить?

Він узяв мою руку, обережно розтулив стиснуті пальці й повільно провів великим пальцем по долоні — розгладив її, лінію за лінією.

— Отак він любить.

Кулон на грудях потеплів і миттю мене здав. Дрібний зрадник!

Сайрен опустив погляд туди, де під тканиною ховався камінь.