12.2

Граф Ліам фон Кассель прибув на третій день надвечір і привіз із собою перший справжній осінній дощ. Хмари наповзли ще опівдні, а до сутінків вода вже стікала по шибках суцільними струмками. Я подумки поаплодувала: людина точно знає, з якою погодою в'їжджати в чужий замок.

До цього обіду я готувалася так, як готуються до іспиту з ненависного предмета, скласти який однаково мусиш. Дратувало мене тільки одне: кави в цьому світі не існувало. Ніхто тут не чув ні про зерна, ні про турку, ні навіть про саме слово, а зранку всі покірно сьорбали трав'яний окріп із присмаком квітів або фруктів. За саму лиш цю прогалину я ладна ненавидіти тутешній устрій дужче, ніж за корсети, протяги й цілковиту відсутність гарячої води на другому поверсі.

Марта витягла з шафи блідо-зелену сукню з мереживними рукавами й дбайливо розправила її на ліжку. У цій ганчірці Ейлін зливалася зі стінами й здавалася вдвічі меншою за себе саму. Я довго роздивлялася бліду тканину, а тоді похитала головою.

— Не цю. Дістаньте темно-смарагдову, з високим коміром.

— Але ж зелена вам завжди... — Марта затнулася й підібгала губи. — Воля ваша, леді.

Мишка вмерла. Я поховала її ще того дня, коли рада роду витріщалася на мене чотирнадцятьма парами очей, а я рівно тримала спину й відповідала без затинань. Півзамку відтоді пошепки переказує одне одному, що наречена герцога дивно перемінилася після хвороби, а тітка Агнес не стала морочитися з шепотом і виклала мені це просто в обличчя. Сісти тепер за стіл, опустити очі й тихенько цвірінькати «так, кузене» означало б розіграти виставу для порожньої зали. У цих стінах вона більше не продається. Найгірше, що не купить її саме той глядач, для кого я її б грала.

Та й Сайрен вимагав від мене геть протилежного.

За годину до обіду він покликав мене до кабінету, мовчки поклав переді мною аркуш і відійшов до вікна.

— Читайте.

Капітан Рейс списав папір рівним канцелярським почерком, без жодної зайвої завитки. За наказом герцога він обнишпорив усі заїзди на дві доби дороги від замку. У «Золотому грифоні» біля Вересового броду, за пів дня їзди звідси, чоловік із зовнішністю графа Касселя винайняв найкращу кімнату. Записався він за чотири дні до нападу на сходах. За чотири дні!

— Він приїхав раніше, — я поклала аркуш на стіл.

— Приїхав раніше, — Сайрен забрав папір і замкнув у шухляду. — А в листі запевняє, що зірвався з місця, тільки-но почув про напад. Я показую вам це до обіду, а не після. Ви просили грати у відкриту — я граю.

Кулон на моїх грудях коротко потеплішав, і я подумки вилаялася. Чудово. Він викладає переді мною свої карти, а я мовчу про розмову з Агнес і навіть не намагаюся себе за це виправдати.

— І що я маю робити за столом?

— Нічого. — Сайрен обійшов стіл і спинився навпроти. — Просто покажіть, що ви здорова. Цього вистачить.

Ліам увійшов до зали мокрий по коліна й лишив на паркеті ланцюжок темних слідів. Він раз у раз пригладжував рідке волосся на скронях, марно намагаючись прикрити залисини. Під очима в нього залягли тіні, а верхня губа ледь помітно сіпнулася, коли граф усміхнувся мені з порога.

— Кузинко!

Він перетнув залу трьома широкими кроками, ухопив мої руки й міцно стиснув їх спітнілими долонями. Ейлін на моєму місці зіщулилася б і втупилася в підлогу. Я подивилася йому просто в обличчя й усміхнулася у відповідь.

Ліам затнувся. На пів удару серця його погляд метнувся по мені згори донизу: по рівній спині, по щоках, де вперше за багато тижнів проступив колір, по руках, які спокійно лежали в його долонях і не тремтіли. 

Граф розгубився. 

Я притримала свій тріумф, бо розгубитися він міг і просто від того, що кузина за місяць перестала скидатися на власний портрет у жалобній рамці.

— Яка ж ви... бліда, — вимовив він урешті, дивлячись просто на мій рум'янець. — Я так хвилювався, коли почув про цей... прикрий випадок.

Він назвав це прикрим випадком. Мене чи-то вбити намагались чи-то викрасти, а воно, виявляється, тягне лише на прикрий випадок. Цікаво, що саме йому прикро: що я впала чи що підвелася?

— Дякую за турботу, кузене. Мені вже значно краще.

Я неквапливо забрала руки з його долонь і сіла за стіл першою, не чекаючи, поки він відсуне мені стільця.

Сайрен зустрів гостя з привітністю бездоганного господаря, і я мало не повірила йому сама. Але під столом він тримав на колінах кулаки, зціплені до білих кісточок, а руни на передпліччі жевріли крізь тканину сорочки яскравіше ніж зазвичай. 

Магію він тримав напоготові — у піхвах, але з розстебнутою застібкою.

Дейн улаштувався просто навпроти Ліама й одразу взявся до своєї звичної ролі. Безжурний молодший брат теревенив дурниці, надто голосно реготав, плутав імена і між третім та четвертим келихом двічі перепитав, чи не розмило дощем дорогу від столиці. Граф обидва рази запевнив, що гнав коней без спочинку три доби поспіль. Дейн співчутливо поцокав язиком і потягнувся по хліб. Робив він це так майстерно, що я вперше замислилася, чи справді молодший Веларді такий простий, яким видається. Може, його усмішка ховає справжнє обличчя не гірше за крижаний погляд Сайрена?

Лорд Морвен, якого сюди занесло невідомо яким бісом, сидів скраю, щось занотовував у свій зшиток і мовчав.