12.1

Кулон на моїх грудях підскочив разом із серцем, і я подумки вилаялася. Герцог це вловив, поза всяким сумнівом. Він ловив геть усе.

Я взяла лист. Дрібний охайний почерк ряснів зайвими розчерками й завитками. Такими прикрашають папір люди з великим бажанням здаватися вихованішими ніж є насправді. Читала повільно, а з кожним рядком у роті кисліло.

Граф Ліам фон Кассель писав, що звістка про підлий напад на його любу кузину вразила його в самісіньке серце. Що він після цієї ганебної пригоди не знаходить собі місця ні вдень, ні вночі. Що кров роду Кассель священна, а він, найближчий Ейлін родич по чоловічій лінії, вважає за святий обов'язок навідати бідолашну кузину в тяжку годину, підтримати її духом і присутністю, на власні очі впевнитися в її здоров'ї та засвідчити свою незмінну відданість родині. У найближчі дні, якщо тільки її світлість і найясніший герцог не заперечать, він смиренно просить дозволу прибути до замку Веларді.

Я дочитала й підвела очі на Сайрена.

— Він хоче приїхати, — промовила я безбарвно.

— Хоче, — підтвердив герцог.

— Щоб мене «підтримати»?

— Так тут написано.

Мені закортіло розсміятися негарним злим сміхом. Такий сміх рветься назовні саме тоді, коли зовсім не до сміху. Дорогенький кузен шість років пропонував їй розірвати заручини в обмін на маєток і всміхався при цьому просто в очі. А тепер довідався, що комусь мало не вдалося зробити його роботу за нього і раптом сповнився родинної любові з бажанням «підтримати духом і присутністю»? Оце вже справді Оскар. Уся південна делегація дель Торо разом узята йому й у слід не ступила б.

— І ви, звісно, йому відмовите, — це прозвучало радше проханням, ніж запитанням.

Сайрен склав руки за спиною, повільно обійшов стіл і спинився за пів кроку від мене.

— Не відмовлю, — мовив він.

— Що?! — Кулон полум'ям спалахнув на грудях, а серце мало не вискочило крізь ребра. — Ви жартуєте? Ви серйозно збираєтеся впустити в дім людину з єдиним заповітним бажанням — побачити мене в труні?

— Саме тому й збираюся, — нерцог дивився на мене згори вниз, спокійно, без найменшого натяку на кпини. — Поміркуйте самі, моя леді. Ви ледве оговталися після нападу. Ваш найближчий родич по чоловічій лінії просить дозволу вас навідати. Відмовити йому — означає без слів оголосити на весь Ельдор, що герцог Веларді підозрює графа Касселя в лихому намірі. А підозра, кинута вголос без жодного доказу, важить майже стільки, скільки звинувачення. Ліам не дурень. Він одразу второпає, куди хилиться справа, наїжачиться, замкнеться, сховає кігті, якщо такі є, і ми втратимо єдину нагоду роздивитися його зблизька. Гостя з таким люб'язним проханням гріх не прийняти.

Я мовчки перетравлювала почуте й крізь зуби визнавала залізну логіку. Огидну, холодну, звичну для цього чоловіка, а проте залізну.

— Ми не знаємо, чи він до цього причетний, — тихо сказала я.

— Не знаємо, — погодився Сайрен. — Може, він і підіслав до вас найманця. А може, він мухи не здатен убити, і весь цей лист дихає щирим, хоч і запізнілим каяттям родича. Ані першого, ані другого я поки що не годен ні довести, ні спростувати. Поки він там, а ми тут, ми блукаємо навпомацки. А щойно він переступить наш поріг, я нарешті побачу його обличчя зблизька. Побачу, як він гляне на вас — живу, здорову, на власних ногах. Невинна людина зрадіє щиро. А ваш убивця все ж може видати своє роздратування вашою живучістю.

Знову те ж саме, що й з плітками. Спорудити сцену, вивести на неї всіх дійових осіб, а тоді сісти в тінь і дивитися, хто зблідне не там, де слід.

— Отже, ми зобов'язані його прийняти? 

— Зобов'язані, — кивнув герцог. — Звичай, пристойність і здоровий глузд наполягають на одному. Ми приймемо графа Касселя як дорогого гостя. Ви всміхатиметеся йому, дякуватимете за турботу й розпитуватимете про дорогу. А я тим часом не зводитиму з нього очей.

Я опустила погляд на лист, на всі ці охайні завитки. За ними ховалося невідомо що — чи то щире родинне серце, чи то холодний розрахунок убивці. І несподівано для себе самої я вимовила те, що крутилося в голові вже котрий день:

— А якщо він не той, кого ми шукаємо?

Сайрен ледь помітно нахилив голову.

— Тобто?

Обережно, Оксано. Дуже обережно. Кулон видасть найменший фальш.

— Тобто, — я старанно добирала слова й ступала ними по тонкому льоду, — а що, коли Ліама нам просто підсовують? Ви ж самі казали подібне про південців. Ліам зі своєю спадщиною сидить надто вже зручно, надто на видноті. Мотив у нього такий очевидний, аж очі муляє. А раптом за його спиною хтось стоїть? Хтось із простим розрахунком: ми вчепимося в кузена і далі кузена носа не ткнемо.

Я замовкла й затамувала подих. Серце гупало так, що кулон, певно, розжарився до червоного.

Сайрен довго мовчав. Він дивився на мене пильним поглядом, в якому поволі проступала гостра, аж незручна увага.

— Розумно, — врешті мовив він тихо. — Я від вас іншого й не чекав, тож розум ваш мене не дивує. Мене дивує ось що. 

 Він ступив іще ближче, і я мимоволі затримала подих. 

— Ще тиждень тому ви знали рівно стільки, скільки я вам сам розповів. Відтоді я не додав жодного слова. А тепер ви стоїте переді мною й міркуєте про підставні фігури та гру за спиною очевидного, упевнено, наче хтось уже поклав вам цю думку до голови. — герцог трохи схилив голову. Його очі спинилися на кулоні. — Хто з вами говорив, моя леді?

Пастка клацнула так близько, що я мало не сахнулася. Кулон пік мені шкіру, серце шаленіло, а герцог уже тягнув із мене нитку за ниткою. 

— Вважаєте я сама до такого висновку не дійшла б? — я змусила голос звучати рівно, хоча всередині все ходило ходором. — Я щоночі лежу без сну й перебираю, хто в цих стінах бажає мені смерті. Часу подумати маю вдосталь, повірте. І що довше я думаю, то менше вірю в просту відповідь. Занадто вже все складається рівно, ваша світлосте, а життя рідко буває таким. От я й питаю: а раптом ми з вами дивимося не туди?