Розділ 12

Наступні дні мені найдужче муляло одне: я так і не сказала нічого Сайренові.

Ми ж домовилися! Я сама, власним язиком, виторгувала в нього ту угоду: гратимемо у відкриту, без подвійного дна й замовчувань, і жодних тобі трупів найманців у придорожніх канавах, про які наречена довідується останньою. Я тицяла герцогові в обличчя вимогу не тримати мене за піддослідного кролика. А тепер сама ховала в рукаві карту, від якої залежало, можливо, геть усе. А може й нічого.

Виправдання я собі знайшла швидко, з цим я зроду не мала клопоту. По-перше, герцог і сам далеко не янгол відвертості: виставу з плітками влаштував за моєю спиною, найманця розколов, не покликавши мене, та й узагалі розтуляв рота рівно настільки, наскільки йому вигідно. По-друге, а що я, власне, мала йому сказати? 

«Ваша світлосте, тут така дрібничка: страшна бабця з ціпком розкусила, що ніяка я не ваша Ейлін, а на додачу з'ясувалося, що справжня Ейлін благала ту бабцю зняти з неї повідець: той самий кулон, який ви, чи хто там, на неї почепили». 

Бо ось у чому крилася заковика, від якої мені не спалося ночами. Якщо я й сравді аж занадто довіряю Сайренові? 

Тож я мовчала. І вперше по-справжньому втямила, яка це виснажлива праця — тримати обличчя перед людиною, що чує кожен удар твого серця!

Бо кулон видавав мене з головою.

Щоранку ми за звичкою сходилися в старій вежі, і Сайрен удесяте, а тоді й удвадцяте змушував мене втримати над долонею жалюгідний вогник завбільшки з горошину. Раніше я тремтіла лише за долю того вогника. Тепер до страху спалити собі брови додалася нова напасть: щойно думка про тітку Агнес зринала в голові, серце збивалося з ритму, кулон теплішав, і герцог одразу зводив на мене очі.

— Ви відволікаєтеся, — зауважив він одного досвітку, коли горошина вогню вкотре пирхнула й згасла. — Думки ваші сьогодні десь дуже далеко. Вогонь не терпить, коли його тримають упівсили.

— Змерзла просто, — збрехала я й потерла долоні одна об одну для переконливості. — У цій вашій вежі холоднеча, гідна доброї льодовні. Дивно, що ви мене тут досі на бурульку не перетворили.

Сайрен затримав на мені погляд довше, ніж вимагала така дріб'язкова відмовка. Його очі повільно ковзнули по моєму обличчі, спинилися на кулоні, тоді знову піднялися до моїх. Він добре знав, що серце в мене калатає не від холоду. Просто поки що не знав справжньої причини.

— Холодно, кажете, — повторив герцог рівно, без жодного тепла в голосі. — Дивно. Ще тиждень тому ви цю саму вежу називали задушливою.

— Жінки мінливі, ваша світлосте, — я звела підборіддя й усміхнулася йому якнайнахабніше. — Хіба вас про це не попереджали, коли сватали?

Куточок його вуст ледь смикнувся — чи то тінь усмішки, чи то тінь підозри, — і герцог відвів погляд першим. Хвала богам, що першим, бо ще секунда під цими очима, і я, чого доброго, виклала б йому все чисто, до останньої крихти.

Дейн, на щастя, тримав мене на цьому світі. Він завалювався до моїх покоїв майже щодня, без запрошення й без діла, гепався в крісло навпроти й розводив теревені про все підряд: хто з конюхів кому програв у карти; яка нова куховарка прекрасна, бо від її пирогів у замку почалися справжні паломництва на кухню; як він, Дейн, неодмінно склав би баладу про напад на сходах, якби брат так не скупився на криваві подробиці. Поряд із ним тривога відступала, і я майже дихала на повні груди. Він, певно, і не здогадувався, яку послугу робить мені своїм безжурним торохтінням. А може, і здогадувався: Веларді, попри всю свою вдавану легковажність, схоже, дурнями не народжувалися.

А ще я думала над словами старої.

«Дивись вище», — сказала мені тітка Агнес того вечора, перш ніж розкусила мене остаточно. «Ти витріщаєшся собі під ноги, шукаєш змію в траві, а тебе тим часом накриває тінь від чогось значно більшого».

Ліам не йшов мені з голови. Тепер мій кузен шість років точив зуби на спадщину Ейлін і терпляче чекав, доки дівчина зів'яне сама. Досі я тримала його за ворога номер два, одразу після баронеси Ірен, і подумки вже приміряла йому зашморг. Мотив він мав найпрозоріший з усіх: помри Ейлін незаміжньою — і маєток Кассельхайм падав йому просто в кишеню. Оцей мотив і муляв мені своєю прозорістю та зручністю. Сайрен сам казав, що не вірить у здобич, яку йому так наполегливо підсовують під ніс, а Ліама підсовували старанно, мало не з поклоном.

Що, як стара мала рацію? Що, як Ліам зі своєю жалюгідною спадщиною — лиш пішак на краю дошки, дрібна фігурка, яку не шкода й у жертву віддати? А над самою дошкою схилявся хтось інший, хтось куди більший, для кого і маєток Кассельхайм, і сама Ейлін були тільки розмінною монетою в грі, правил якої я досі не знала?

Проблема полягала в тому, що поділитися цією блискучою здогадкою мені не знайшлося з ким. Сказати Сайренові означало пояснити, звідки в мене такі думки, а будь-яка нитка неминуче привела б до тітки Агнес. Тож я й далі носила свій козир за пазухою і чатувала бодай на якийсь привід, за який можна зачепитися, не викриваючи себе.

Привід не забарився. От тільки прийшов він зовсім не з того боку, звідки я його виглядала.

Сталося це на п'ятий чи шостий день, відколи делегація дель Торо забралася з палацу.

Сайрен прислав по мене серед дня, чого майже ніколи не робив. Наші зустрічі зазвичай припадали на глуху досвітню годину або на ті вимушені виходи на люди, де я мусила всміхатися на замовлення й перепитувати «справді?» та «яка дивовижа». А тут посеред білого дня по мене прийшов сам капітан Рейс і рівним, ні до чого не зобов'язаним голосом повідомив, що його світлість чекають на мене в кабінеті.

Сайрен стояв біля того вікна спиною до дверей і стискав в опущеній руці аркуш паперу так, що той мав усі підстави перетворитись на туалетний.

— Ви хотіли мене бачити? — запитала я з порога.

— Хотів. 

Він обернувся, і я одразу усвідомила: сталося щось, що мені геть не сподобається. Обличчя герцога зберігало звичну незворушність, та навіть попри його намагання, кидалось в очі, що це напускне.