11.2

Чайник у моїй руці зрадливо дзенькнув об вінця чашки. Я обережно опустила його на тацю, щоб стара не помітила тремтіння моїх пальців, і сіла на стільці якомога рівніше. 

Погляд мимоволі метнувся до дверей.

Аж тепер до мене дійшло, коли саме тітка Агнес обрала мить, щоб викласти карти на стіл. Вона не зачепила цієї теми ні на початку, поки Марта підливала чай і поправляла подушки за старечою спиною, ні посеред тієї нескінченної години, поки покоївка сновигала кімнатою й підкидала полін у камін. Стара дочекалася, поки я сама, геть машинально, відіслала Марту по свіжий окріп, а тоді, щойно за покоївкою причинилися двері, повела мову зовсім в інший бік. Вона все розрахувала наперед, ця древня лисиця з ціпком.

І вперше за весь цей клятий вечір у мені ворухнулася вдячність. Хай Марта й носила мене на руках, хай ладна горло перегризти за свою леді, вона все одно лишалася покоївкою в замку, де стіни мають більше вух, ніж пес бліх. Одне необережне слово на кухні, один переказаний пошепки натяк — і ця розмова покотилася б замком тим самим шляхом, яким уже покотилася історія про ніж на сходах. А така плітка не обросла б романтикою, вона привела б просто до багаття.

Стара дочекалася, поки ми лишимося самі. І цим сказала більше, ніж усіма словами разом.

Кулон під сукнею дрібно, часто пульсував. Кожен його удар відлунював мені під ключицею. Серце гупало так, що я боялася, чи не видно цього крізь корсет. А десь на іншому кінці невидимої нитки, за товщею замкових стін, за коридорами й сходами, Сайрен цієї самої миті ловив мій переполох. Ловив і, певно, супив брови над черговою книгою, гадаючи, з якого дива його наречена знову нервує. 

Прокляття! Тільки герцога мені тут і бракувало.

Я стиснула зуби й змусила себе дихати повільно та рівно. Вдихнути на чотири рахунки, затримати, видихнути. Вогонь любить спокій. Виявляється, страх його теж любить.

Тітка Агнес мовчала разом зі мною.

Вона не насідала, не повторювала свого запитання, не тицяла в мене висохлим пальцем із вимогою негайно зізнатися. Стара просто сиділа навпроти, склавши руки на срібному навершші ціпка, і дивилася на мене з тим самим спокоєм, з яким, певно, проводжала в могилу двох своїх чоловіків, трьох сестер і одного короля. Її погляд не свердлив і не тиснув, а терпляче, по-старечому мудро чекав, і від цього мені робилося ще моторошніше.

— Отже, мовчиш, — врешті сказала вона, в голосі не забриніло ні докору, ні тріумфу. — Що ж… мовчання теж буває відповіддю, дитино. Іноді чеснішою за всі слова.

Я розтулила рота, та стара звела долоню, і слова застрягли в мене на язиці.

— Не квапся, — мовила вона. — Дурне дівчисько, я ж не кат і не суддя, щоб витягати з тебе зізнання розпеченими кліщами. Я стара баба, якій уже нема куди поспішати. Хочеш мовчати — мовчи собі на здоров'я. Я вмію чекати. За своє життя я перечекала стількох людей, значно молодших і значно жвавіших за тебе, що навчилася цінувати гарне мовчання. Воно рідкість. Більшість натомість торохтить казна-що, аби лиш затулити діру там, де мало б стояти щось вагоме.

Вона важко сперлася на ціпок і підвелася з крісла. Старі кістки під сухою шкірою рипнули чи не гучніше за нього. Спину Агнес тримала все так само незламно рівно. Певно і смерть підступатиме до неї боком, з побоюванням.

Я підхопилася слідом, щоб провести гостю. Агнес ковзнула по мені гострим поглядом.

— Проводжати не треба, — кинула вона. — Ноги мене ще носять, а от твоя метушня мене втомлює. Сядь.

І я дійсно сіла. Бо сперечатись зараз з нею геть не хотілося!

Біля самих дверей стара спинилася, обіперлася на ціпок і повернула до мене голову впівоберта. 

— Ось що я тобі скажу, дівчинко, наостанок. Коли надумаєш говорити — приходь, я вислухаю. Хоч серед ночі, хоч удосвіта, хоч посеред власного похорону, вставши з домовини, вислухаю. Я поховала забагато секретів, щоб не знати, якої ваги набирає той, що його тягнеш сама-одна. Він гнітить дужче за камінь на шиї. З ним не спиться, дитино, і не дихається як слід. Тож коли схочеш скинути бодай частину того тягаря — двері мого крила для тебе відчинені.

Я мовчки кивнула, бо на слова мене однаково не стало б.

— І ще одне, — стара примружилася, і в її очах зблиснуло щось гостре, майже хиже. — Про цю нашу розмову, про те, що я знаю, про прохання Ейлін — нікому. Чуєш? Ані покоївці своїй вірній, ані цій твоїй хитрій цілительці, ані — надто вже — герцогові твоєму. Особливо герцогові.

Серце підскочило, кулон під сукнею зрадливо потеплів. Стара цього завважити не могла, а от Сайрен — цілком.

— Чому... — почала я, та Агнес пирхнула, і питання само собою зів'яло.

— Бо секрет тільки доти твій козир, доки він твій, — відрубала вона. — Щойно ти віддаси його комусь до рук — хай навіть найвірнішим рукам на світі, — і він більше не козир. Він петля. І тримати за кінець тієї петлі буде вже не твоя рука. Затям це, дитино, доки не пізно. У таких стінах, як ці, кожен носить у рукаві щонайменше одну карту, якої не показує. Носи й ти. Не поспішай викладати її на стіл лише через те, що хтось усміхнувся тобі привітніше за інших. Приховане слово важить більше за сказане. А приховане знання — то єдина зброя, яку в тебе не вирвуть, поки ти сама її не віддаси.

Тітка Агнес переступила поріг, лишивши по собі тонкий трав'яний дух старечих парфумів і думку, від якої мені зробилося зимно.

Двері зачинилися. Я обм'якла в кріслі, розгубивши раптом і сміливість, і рештки сил, та ще довго-довго дивилася на дверцята каміна, за якими ліниво жеврів вогонь.

Коли Марта повернулася з новим глеком окропу, то побачивши моє обличчя, спинилася на порозі й одразу насупилася.

— Леді? Ви геть біла. Леді Агнес вас чимось образила?

— Ні, — я похитала головою і навіть спромоглася на усмішку, хоч далася вона мені важче за будь-який реверанс. — Просто заговорилися. Ти ж сама казала: розмова з тіткою Агнес — то однаково що вечеря в драконячому лігві.