11.1

Делегація дель Торо вирушала за три дні по тому. Я вийшла провести гостей на подвір'я. Цього вимагав звичай, та й Сайрен наполіг. Наречена, яка ледь оговталася від нападу, але вже тримається на ногах — саме таку картинку варто показати їм наостанок.

Ранок випав ясний і холодний. Слуги виносили скрині, конюхи запрягали коней, а лорд Адемар дель Торо підійшов до мене першим і схилився над моєю рукою нижче, ніж дехто гнеться й перед королем.

— Леді Ейлін. Мені гірко покидати цей дім, лишаючи вас у тривозі. Те, що з вами скоїлося, ганьба для всякого, хто зветься людиною. Якби я міг бодай чимось прислужитися...

— Дякую, лорде. Ваше співчуття для мене дорожче, ніж здається.

Я вдивлялася в його обличчя й шукала бодай тінь фальшу, та не знаходила. Якщо лорд Адемар і замислив щось лихе, то грав це так, що всі номінації Оскара сміливо забрав би собі.

Леді Сібіл, його небога, підійшла слідом. Цілий той нещасливий вечір вона свердлила мене поглядом через стіл, і я подумки записала її в підозрювані під першим номером. Та зараз у її очах не лишилося нічого хижого.

— Я мало вас знаю, леді, — сказала вона тихо. — Але ніхто не заслуговує на таке. Бережіть себе. У цих північних стінах, здається, не так безпечно, як про них говорять.

Прозвучало це майже застереженням. Я вловила короткий погляд, який вона крадькома кинула кудись убік, до замкових вікон, і поки я гадала, що б це означало, Сібіл уже відвернулася й рушила до карети.

Коли остання карета зникла за поворотом, поряд зі мною вже стояв Сайрен. Він теж дивився вслід гостям, а з його обличчя нічого не читалося.

— Ну? — запитала я. — Що скажете?

— Вони щось знають.

Я витріщилася на герцога. І він просто взяв і відпустив їх?!

— Не дивіться на мене так, моя леді. — Сайрен підставив лікоть, і щойно я сперлася на нього, повів мене всередину. — Здогадуюся, що у вас на думці. Та доказів я не маю, а без них не смію ні затримувати поважних гостей, ні допитувати їх. І все ж вони щось приховують, тут я ладен закластися. Чи то лише чули краєм вуха, чи справді доклали рук — на це питання я знайду відповідь, обіцяю.

Ну що ж. Оскар за цими дель Торо ридма ридає!

Наступного дня я утнула таке, від чого Марта мало не впустила тацю: власноруч написала запрошення тітці Агнес і відіслала його в південне крило.

Марта втупилася в мене з жахом, гідним запрошення на вечерю в драконяче лігво.

— Тітка Агнес не ходить у гості, леді. Вона приймає лише у себе, і лише тих, кого сама закликала. Це геть різні речі.

— От і подивимося.

Розрахунок я мала простий, хоч і зухвалий. Після того клятого чаювання, з якого я вибралася хай і не переможницею, зате й не розчавленою, стара занесла мене до свого куценького списку персон, вартих уваги. А оскільки тоді до неї миттю з'їхалися всі, хто міг і не міг, у тутешньому товаристві Агнес важила чимало. Якщо в цьому замку хтось і здатен ненароком проговоритися про південців те, чого не знаю я, то саме ця бабця.

Тітка Агнес таки прийшла.

Вона не прислала чемної відмови і не переказала через слугу, що приймає гостей лише у власному крилі, а прийшла сама. Спиралася на ціпок зі срібним навершям, а за нею тінями сунули дві мовчазні компаньйонки, яких стара випровадила за поріг одним порухом зап'ястка. Дрібна й сухенька, спину вона тримала так рівно, що поряд із нею згорбилася б від сорому найчесніша лінійка. Тітка Агнес переступила поріг моєї вітальні й обвела її поглядом, від якого мало не обсипалася позолота з рам.

— То ось де тебе тримають, — мовила вона замість вітання, опускаючись у крісло, яке Марта підсунула тремтливими руками. — Небагато ж світла в цьому крилі. Небіжчик мій брат ніколи не тямив у домах.

— Дякую, що прийшли, тітонько. Я не сподівалася.

— Ще б пак не сподівалася, — стара поставила ціпок між колін і згорнула на його навершші сухі руки. — Я нікуди не ходжу. Але дівчисько, яке мало нахабство запросити мене до себе, варте того, щоб на нього поглянути двічі. Наливай чай, дитино. І не мовчи. Мовчання я зношу гірше за дурість.

Я налила чай. Руки в мене, на диво, не тремтіли, і дякувати за це випадало саме нападові на сходах. Після тієї пригоди стара з ціпком лякала мене вже якось не так.

— Як ви почуваєтеся, тітонько? — запитала я, подаючи їй чашку. — Стільки клопоту за останні тижні. Гості, чаювання, а тепер іще й ця пригода на сходах. Замок останні дні стоїть на вухах. Я боялася, чи не втомить вас уся ця метушня.

Стара завмерла з чашкою на півдорозі до вуст. Підозрюю, про її самопочуття востаннє питали ще за життя її чоловіка, та й то навряд.

— Ти диви! Про моє здоров'я останнім цікавився лікар, якого я потім вигнала за нахабство, — Агнес відсьорбнула, скривилася, відсьорбнула ще. — Втомити мене? Дитино, я поховала двох чоловіків, трьох сестер і одного короля, до якого замолоду мала необачність бути прихильною. Мене метушнею не втомиш. А от здивувати — це тобі майже вдалося.

— А гості вас не втомили? Шкода, що баронеса Ірен так вас і не навідала.

Щось майнуло на обличчі старої.

— Ірен? — Тітка Агнес пирхнула. — Навідати, кажеш. Ми з її бабцею разом дівували при дворі старої королеви, ще коли твоя матір на світ не з'явилася. Та мала найгостріший язик на весь Ельдор, а от Ірен... — вона на мить затнулася,  чашка ледь дзенькнула об блюдце, — вдалася точно в свого батька. Ірен ніколи нічого не робила без зиску. Навіть добро.

— Я думала, ви з нею приятелюєте.

— Приятелюєте, — стара повторила слово повільно, покуштувала його на язику. — Ми з нею не бачилися років із п'ять, дитино. За п'ять років люди міняються. Іноді до невпізнання. Я покликала її на чаювання, бо колись ми з її бабцею сміялися з тих самих речей. А от чи сміємося з них досі — цього я тобі вже не скажу.

Ми проговорили ще добру годину. Тітка Агнес сипала іменами давно померлих людей, яких я зроду не знала, згадувала інтриги, яких я не застала, і бідкалася, що за старої королеви двір умів труїти вишукано, а нинішня молодь навіть цього до пуття не опанувала. Я підливала їй чай і слухала, складаючи докупи і те, що вона казала, і те, чого старанно не договорювала.