Розділ 11

До вечора наступного дня про напад знав уже цілий замок.

Про це мені розповіла Марта. Вона розчісувала мене перед дзеркалом і поміж двома неквапними помахами гребеня, з удаваною недбалістю, кинула, що на кухні від самого рання товчуть одне й те саме: найманець із ножем мало не поволік герцогову наречену просто зі сходів. Я рвучко випросталася. Гребінь у Мартиній руці завмер на півдорозі до маківки.

— Стривай-но. Хто переповідає?

— Та всі, леді, — Марта знизала плечима й розділила пасмо на три частини. — Судомийки, конюхи, навіть глуха пральниця, яка зроду не чує нічого далі власного корита. Подейкують, ви так налякалися, що зомліли герцогові просто на руки. — Вона на мить зам'ялася. — А ще додають, що вийшло воно до сліз романтично.

Я мовчки роздивлялася власне відображення в дзеркалі й перетравлювала почуте. Оце так надійно збережена таємниця, чорти б її вхопили! Сайрен же власним ротом наказував капітанові Рейсу тримати язика за зубами. Я чула той наказ сама, коли лежала напівпритомна попід стіною: про напад нікому ані слова, леді просто зле від задухи, і він проводжає її до покоїв. То яким же дивом за дві доби ця історія розповзлася по всіх закутках, ще й обросла ножем, зомлінням і романтикою на додачу?

Дивом на ім'я Сайрен, ясна річ. Ніхто інший до такого не додумався б.

За минулі дні я встигла вернутися до власних покоїв. Рейс перетрусив у східному крилі кожну шпарину, зазирнув під кожну мостину й лише тоді дозволив мені спати у власному ліжку, а не в герцогському. Про те досвітнє пробудження в його покоях ми обоє мовчали, змовившись без жодного слова. І слава Богу! Деякі речі краще лишати невисловленими: варто назвати їх уголос, і вони одразу набувають ваги, якої мати не повинні.

Дейн, на відміну від брата, мовчати не вмів зовсім. Він завалився до мене того ж дня, після обіду, гепнувся в крісло навпроти, закинув ногу на ногу й з видимою втіхою повідомив, що замок уже розколовся на два табори. Одні присягаються, що я власноруч скрутила нападникові в'язи, а зомлілою прикинулася лише зі скромності; другі божаться, що це герцог поклав шістьох одним поглядом, рятуючи кохану. Правда, звісно, не обходила нікого.

— А ви яку версію обрали? — поцікавилася я.

— Найцікавішу, звісно, — Дейн вишкірився. — З шістьма нападниками нараз. Шкода лише, що брат такий скупий на подробиці. Опинися я на його місці, давно склав би баладу.

— Ви ж і на лютні грати не вмієте.

— Дрібниці! Баладу можна скласти й без лютні. Досить натхнення та вдячної публіки.

Він реготнув, а я вперше за кілька днів усміхнулася по-справжньому. Хай яким безжурним гультяєм його вважали в замку, Дейн володів рідкісним хистом: поряд із ним навіть найгустіша тривога трохи відступала.

Наступного досвітку ми за звичкою зійшлися в старій вежі, де Сайрен удесяте змушував мене втримати над долонею жалюгідний вогник завбільшки з горошину. Тут я не витерпіла.

— Ви ж наказували мовчати.

Вогник на моїй долоні тьмяно здригнувся. Сайрен стояв за два кроки, схрестивши руки на грудях, і стежив за цією горошиною пильніше, ніж вартовий за міською брамою.

— Наказував, — незворушно підтвердив він. — Наказував Рейсові. А Рейс мовчить, будьте певні.

— Тоді звідки судомийки знають про ніж?

— Від покоївки, якій я сам про той ніж і прохопився, — герцог кинув це буденним тоном, звичним для розмов про погоду. — Не затримуйте дихання, ви знову задерев'яніли. Вогонь любить спокій.

Вогник спершу яскравіше спалахнув, а тоді до мене нарешті дійшло, і він згас зовсім.

— Стривайте. Ви навмисне пустили плітку?

— Я пустив рівно стільки, скільки треба, щоб вона поповзла далі сама, — Сайрен ступив ближче й накрив мою порожню долоню своєю, теплом чужих пальців підганяючи вогник назад до життя. — Таємниця, яку бережуть аж надто ретельно, теж про щось промовляє. А переляканий замок, де всі пошепки переказують одне одному ту саму історію, обертається на зручну сцену. Її можна роздивитися.

— Роздивитися що?

— Роздивитися всіх до одного, — герцог випростався. — Один зблідне не там, де слід. Другий візьметься розпитувати забагато. Третій, навпаки, надто старанно не питатиме нічого. Люди, яким нема чого приховувати, зачувши про напад на господиню дому, обурюються, охають і біжать переказати сусідові. А зрадник, який усе знав наперед, поводиться напружено. Це впадає в око, коли уважно дивишся.

Я опустила долоню з мертвим вогником і глянула на нього по-новому. За кілька тижнів досвітніх уроків я звикла бачити в цьому чоловікові вимогливого вчителя, який ганяє мене, доки у вухах не задзвенить. Тепер я знову пригадала, що переді мною стоїть далеко не лише вчитель.

— То ви влаштували виставу, а мене навіть не повідомили про це. Ви обіцяли!

— Ви на ній головна дійова особа, — незворушно відказав він. — Вам і грати не доведеться. Просто живіть собі далі й дозвольте решті на вас витріщатися. І я збирався вам розповісти після тренування.

Ага, звісно, збирався він. Щось я зовсім в це не вірю!

— А найманець? Заговорив?

— Заговорив. Тільки нитка, за яку я смикнув, обірвалася раніше, ніж устигла бодай кудись мене привести.

Він коротко переповів мені решту: про занедбаний млин біля броду, задушеного посередника й срібний жетон дель Торо, дбайливо вкладений у мертвий кулак. 

— Хтось дістався туди раніше за мене й так показно поклав той герб, що мені просто-таки тицяли пальцем: ось вони, південці, женися за ними.

— А ви не не збираєтесь?

— Я не кидаюся полювати на здобич, яку мені так наполегливо підсовують, — герцог відвернувся до вузького вікна, за яким сірів двір. — Та й скидати дель Торо з рахунку ще зарано. Іноді найгрубіша брехня — це вивернута навиворіт правда, де просто подбали, щоб ніхто не повірив.

Прокляття! Виходило, напевно ми не знали анічогісінько: ні хто підіслав найманця, ні чи справді південці тут ні до чого, ні хто в цих стінах нашіптує ворогові кожен наш крок. Знали хіба одне — хтось випереджав нас рівно на пів кроку, та ще й робив це вже не вперше.