10.2

Вона прокинулася, щойно за вікном добре розвиднілося.

Спершу здригнулися вії, тоді поглибшала зморшка між бровами, і Ейлін… ні, Оксана, розплющила очі. Якусь мить вона розглядала мене каламутно й безпорадно, ще не вихопившись до кінця зі сну, а тоді згадала, де опинилася й хто схилився над нею. Плечі її враз напружилися й підібралися.

— Ви що, цілу ніч отут просиділи? — голос у неї спросоння сів і захрип.

— Не цілу, хіба останні години.

— В цьому не було потреби, щоб ви знали, — вона сперлася на лікоть, скривилася й притисла вільну долоню до скроні. — Ох. Голова розколюється...

— Дурман вивітрюється, — я підсунувся ближче й зазирнув їй у очі. Зіниці достатньо звузилися, отрута нарешті відпускала свою жертву. Від неї війнуло теплом сну й трав'яним духом настоянки. — До полудня минеться поністю.

Вона примружилась і вивчала мене з прямотою, до якої я досі не звик. Ейлін ніколи не витримувала мого погляду довше за коротку мить і одразу опускала вії. Ця ж уп'ялася в мене абсолютно нахабно і безсоромно.

— У вас кров на комірі, — раптом мовила дівчина.

Я опустив очі. На білому полотні коміра темніла бура смуга — найманцева кров, ще з учорашніх сходів. Скинути сорочку вночі мені так і не випало.

— Кров не моя.

— Це, взагалі-то, анітрохи не заспокоює, — вона сіла рівніше, підтягнувши коліна, і вишнева тканина тихо зашурхотіла в передранковій тиші. — То що ви з ним зробили?

— Він живий, не бійтеся. Поки що корисніший мені живим, ніж мертвим.

Тут вона завважила, що я обережно тримаю праве плече, і очі її одразу звузилися.

— А оце вже ваше. Ви поранені.

— Не зважайте, дрібниця, — я хотів відвести руку, та вона виявилася прудкішою.

Її пальці лягли мені на плече без жодного дозволу й здегка натиснули. Я мимоволі втягнув повітря крізь зуби. Тепло її долоні протривало на плечі одну довгу секунду, і за цю секунду я забув про забите плече геть зовсім. Певно спіймавши себе на зайвій сміливості, вона рвучко відсмикнула руку й сховала її в складках сукні.

— Вибачте. Тобто ні, не вибачте, самі винні, — вона розгубилася, а тоді квапливо сховала ту розгубленість за звичним колючим тоном. — Хто ж це голіруч жбурляє людей об стіни?

— Той, у кого немає іншого вибору. 

Я задовго дивився на неї: на пасмо, що прилипло до щоки, на рожевий слід від подушки на вилиці, на босі ноги, які вона підібгала під себе, певно, забувши, що черевички стягла ще вночі. Усі ці дрібниці не мали б мене обходити анітрохи. 

І все ж кожна дрібничка впадала в око й не відпускала. А потім дівчина смикнула шнурівку на боці, викликавши в мені дивні відчуття. Я запанікував. О Боги, я справді запанікував!

— Що ви робите?

— Я всю ніч провалялася в цій збруї, — пробурмотіла Оксана абсолютно неввино, наче не намагалася роздягнутися просто при мені! — Спробуйте колись поспати в діжці з клепок.

Довелося відвести погляд, хай як кортіло піддивитися. Прочистивши горло, я запитав:

— Може покликати Марту?

— Так, якщо вам не складно. Хоча я не відмовилася б від чоловічого одягу, знаєте, — дівчина зиркнула на мене так виразно, що я мало не всміхнувся вперше за всю цю кляту ніч. 

За вікном сірий світанок помалу теплішав до рожевого. Десь унизу вже прокидався двір: бряжчали відра, перегукувалися заспані конюхи, рипів журавель над криницею. А тут, нагорі, час загуск і не хотів текти далі, і кожен мій вдих чомусь давався мені важче за попередній.

— Дякую, — нарешті тихо сказала вона. Колючість із голосу кудись поділася. — За вчора. Ви ж не мусили за мною бігти.

— І все ж мусив.

— А, ну так, вам же потрібна наречена. 

— Не тільки через це.

Слова вилетіли раніше, ніж я встиг їх зважити. Між нами повисло незручне мовчання. Вона завмерла, і я завмер разом із нею. У сірому світлі її очі темніли майже до чорноти, а потім я помітив, наскільки близько присунув крісло вночі. Досить лиш нахилитися, і між нами не лишилося б і долоні простору.

Кулон у неї на грудях спалахнув теплом: її серце пустилося вскач. А слідом, геть зрадливо, зірвалося з рівного ходу й моє власне.

Я підвівся першим, різко, аж крісло рипнуло по каменю.

— Відпочивайте, — голос вийшов сухіший, ніж мені хотілося. — Марту пришлю зараз-таки. Але за поріг — ні кроку.

Уже біля дверей мене наздогнав її голос, знову насмішкуватий, хоч десь на самому споді ще тремтів:

— Ваша світлосте. У вас вуха червоні.

Я не обернувся й не дав їй утіхи побачити моє обличчя. Та двері за собою причинив трохи різкіше, ніж годилося б герцогові.

Любі читачі!

Нарешті пекельна спека минула. Бо скажу вам чесно, я плавилась не гірше за ті світлофори і гуму. А оскільки живу я на орендованій квартрі, то рятувалась тільки нічого не роблячи, щоб зайвий раз не ворушитись. Сподіваюсь у всіх все добре, ви живі і цілі.

Цьомаю, люблю!