10.1

Рейс пішов віддавати накази, а я ще постояв над мертвим. Десь на узліссі мій кінь нетерпляче бив копитом і пирхав у вологу темряву, та я не квапився. Мрець нікуди не дінеться, а думки слід було впорядкувати тут, на місці, доки слід іще не вистиг.

Ліам фон Кассель — ось чиє ім'я лягало в усю історію надто рівно, ключем у добре змащений замок. Цілих шість років кузен точив зуби на спадщину Ейлін, нищив дівчину чужими руками й терпляче вичікував, доки вона зів'яне сама. Та мертва кузина аж ніяк не тішила його розрахунків: смерть під дахом Веларді розірвала б союз і лишила б самого Ліама ні з чим. Йому потрібна жива Ейлін, яку він присмирить, зламає й замкне в якомусь глухому маєтку подалі від людських очей. А вже звідти до підробленого зречення заручин і дарчої на Кассельхайм слалася рівна стежка в один-єдиний крок.

«Передам живою, неушкодженою, просто з рук у руки», — найманець не брехав, у цьому я не мав сумніву. 

Срібний герб дель Торо в задубілому кулаці означав одне: дим, пущений мені просто в очі. Хтось добре прорахував, що першим ділом я кинуся на чужинців із півдня: надто доладно все складалося, надто очевидно стелився слід. Аж надто очевидно стелився, щоб виявитися правдою. Але водночас, не можна відкидати і цю версію.

Я витер пальці об полу плаща, востаннє обвів поглядом потрощені жорна й вийшов із млина в сірий досвітній холод.

Назад ми верталися ступою. Ховатися більше не треба було ні від кого, а мрець за нашими спинами вже нікуди не квапився. Туман осідав на кінські гриви дрібним сріблом, небо над східними пагорбами вицвітало до олов'яної сивини. До світанку зоставалося менше години.

Десь на півдорозі камінь озвався в мене на грудях. Тепер він тремтів нерівно, із затинками, ніби вона металася десь уві сні. Я притис його пальцями й тримав, доки удари не вгамувалися. Камінь не переказував ні думок, ні снів, а давав мені один лише голий пульс —  доказ того, що вона досі жива. Такого доказу мало б вистачати з головою.

Та чомусь цей доказ мене більше не заспокоював.

Замок зустрів нас глухою досвітньою тишею. Коня я кинув стайничому, а Рейса відіслав назад до нижньої вежі, стерегти найманця пильніше за рідну матір. Тепер цей пройдисвіт коштував удесятеро дорожче, бо лишився єдиною ниткою, якої ворог іще не встиг обірвати.

Біля моїх покоїв чадів самотній смолоскип, і під ним, привалившись плечем до одвірка, куняв Дейн. Зачувши мої кроки, він стрепенувся й рвонув долоню до меча.

— Грім, — стиха кинув я умовлене слово, перш ніж брат встиг витягти клинок бодай наполовину.

Дейн упізнав мене, полегшено видихнув і вклав клинок назад у піхви.

— Міг би й голосніше, — буркнув він, тручи очі. — Я тут весь на нервах.

— Ага, я бачу. Хтось приходив?

— Жодна жива душа не потикалася, — він позіхнув на весь рот, а тоді раптом споважнів, що траплялося з ним украй нечасто. — А ти вернувся з таким лицем, що краще б я й не питав. Зовсім кепські справи?

— Кепські — це ще м'яко сказано, — я поклав долоню йому на плече, бо за цю безсонну ніч він заслужив бодай це. — Іди спати. Далі я впораюся сам.

Дейн затримав на мені погляд, ладен докинути ще слово, та передумав, мовчки кивнув і поплентався геть. Я перечекав, доки його кроки розтануть у глибині коридору, а тоді відчинив двері.

Камін давно прогорів, і покої тонули у попелястих присмерках. Оксана спала там, де я її лишив, тільки сповзла набік і підмостила під щоку власну долоню. Вишнева сукня зібгалася в неї під боком, пасмо волосся впало на обличчя, а вперта зморшка між бровами так і не розгладилася. Вона й уві сні з кимось завзято сперечалася.

Я тихо опустився в крісло біля ліжка. Свічки не запалював.

Хтось дістався млина раніше за мене. Хтось наперед знав, що ми розколемо найманця й витрусимо з нього місце зустрічі. Знав так певно, що встиг прийти, задушити посередника й дбайливо вкласти йому в кулак чужий герб, доки я ще затягував попругу. Навмання так не випереджають. За кожним моїм кроком хтось пильно стежив зсередини й нашіптував ворогові на вухо просто з цих стін.

Я перебирав у пам'яті обличчя — гвардійців, слуг, заїжджих гостей, що порозходилися по покоях, — і на жодному не міг спинитися напевно. Цілий замок аж кишів людьми, та по-справжньому я довіряв лише двом: братові, який щойно поплентався спати, та жінці, яка дивилася на мене чужими очима й носила не своє ім'я.

Чисте безглуздя, варте гіркого сміху. Та вже котрий день я ловив себе на тому, що вартую її сон пильніше за власну спину.

Кулон у неї на грудях тьмяно жеврів у пітьмі й здіймався вкупі з кожним її подихом. Я простягнув руку. Не торкнутися, лиш звірити ритм,  і камінь у моїй долоні відгукнувся теплом їй у такт.

Хто б по неї не йшов, він пройде спершу через мене.

З цією думкою я й зустрів світанок, що нарешті засірів у вузькому вікні над моїм ліжком.