Розділ 10

Сайрен

Вона заснула лиш над ранок, і тільки тоді я дозволив собі піти. Я тихо причинив за собою двері покоїв і затримав долоню на холодному дереві ще на удар серця.

Оксана спала, підібгавши коліна, і вперта зморшка між бровами не розгладжувалася навіть уві сні. Жінка, яка дивилася на мене очима Ейлін, насправді носила інше ім'я, і я досі не уявляв, що з цим робити. Одне я затямив твердо: живою вона потрібна мені куди більше, ніж мертвою. Кулон у неї на грудях іще ловив відлуння пульсу й тьмяно жеврів у пітьмі. Я простояв над нею довше, ніж того вимагали правила пристойності, а тоді змусив себе піти вниз.

У коридорі мене вже чекав Рейс.

— Отямився, ваша світлосте, — доповів він. — Лається й вимагає цілителя.

— Цілителя він отримає, щойно викладе все, що мене цікавить.

Нижні поверхи зустріли мене вологим холодом і затхлим духом цвілі. Смолоскип у руці Рейса вихоплював із пітьми слизькі сходи, що гвинтом збігали під замок, нижче від винних льохів, куди не долинав жоден звук із горішніх поверхів. Кращого місця для відвертої розмови годі шукати: кричи тут скільки заманеться, а почують хіба щури.

Нападник сидів долі, прикутий ланцюгом до кільця в стіні. Угледівши мене, він підібрався й сплюнув на солому червоним згустком.

— Я нічого не знаю.

— Знаєш, — я неквапливо підсунув єдиний у камері ослінчик і вмостився навпроти. Поспіх лякає менше, ніж спокій. — Питання тільки в тому, скільки кісток зостанеться тобі цілими, поки ми договоримо.

Руни на передпліччі занялися блакитним. Торкатися його я й не подумав, потреби не мав. Кров у його жилах я чув виразніше за власний голос: глухі поштовхи у скронях, дрібне тіпання серця під ребрами. Вистачило легенько стиснути її там, де вона текла найвужче.

Чоловік вигнувся дугою й захрипів. Я тримав рівно доти, доки до нього дійшло одне: вирватися не вдасться. А тоді попустив хватку.

— Я просто найманець, — видавив він, хапаючи ротом повітря. — Звичайне лезо в чужій руці. Мені платять — я роблю. А хто платить, мене зроду не обходило.

— Сьогодні почало обходити. Хто тебе найняв?

— Не знаю! — Він помітив, що руни знову розгоряються, і заскімлив. — Присягаюся, не знаю! Усе йшло через посередника. Той ховав лице під каптуром, цідив слова крізь хустку й не назвав ні імені, ні прикмети. Половину золота мені лишили наперед у дуплі під старим мостом, а другу мав віддати він, опісля.

— Опісля чого?

Чоловік стиснув щелепи. Я ледь ворухнув пальцями, і він закричав.

— Заплатить, щойно передам йому вашу наречену! Передам живою, неушкодженою, просто з рук у руки. Більше нічого не знаю, присягаюся всіма богами!

— Де передати? — запитав я.

— На старому млині біля броду, нижче по річці. Він мав чекати там сам, перед самим світанком.

До світанку лишалося години зо дві. Я підвівся й кивнув Рейсові на двері.

— Прибери тут. Хай поки живе, він мені ще згодиться.

Нагору я піднявся швидко. Замок спав глибоким сном, гості дель Торо й поготів, тож вислизнути за мури непомітно мені нічого не вартувало. Біля власних покоїв я подвоїв варту, а Дейна поставив під самі двері, бо лиш йому я довіряв стерегти її спину, поки мене немає. Хай би як люд не вважав його безхитрісним дурником, та я знав брата краще за інших.

— Нікого не впускати, — сказав я йому. — Навіть мене, доки не озвуся на ім'я.

Дейн глянув на зачинені двері, тоді на мене і кивнув.

Ми виїхали вчотирьох глухою хвірткою в південній стіні. Ніч стояла холодна й безмісячна, копита глухо чвакали по розмоклому гостинцю. Я гнав коня й затято гнав від себе думку про те, кого лишив позаду.

Млин виринув із туману чорною горбатою тінню, без жодного вогника у вікнах. Колесо давно не оберталося, а вода глухо вирувала під ним і билася об трухляві лопаті. Я зіскочив з коня ще на узліссі й далі скрадався пішки, тримаючись стіни.

Двері висіли на одній завісі й ледь погойдувалися від протягу. Усередині, серед потрощених жорен і пилу, долілиць простягся чоловік. Хустка, якою він ховав лице, з'їхала йому на шию.

Я перевернув його горілиць. На тілі не зосталося ні рани, ні бодай краплі крові. Обличчя набрякло й посиніло, очі налилися кров'ю та вибалушилися з очниць, а на горлі видніються смуги від зашморгу. 

Я розтиснув мертві пальці. На долоні тьмяно блиснуло срібло — невеликий жетон зі знайомим карбом, де сокіл падав на здобич. Герб дому дель Торо так показно лежав у мертвому кулаці, що його нізащо не проґавиш.

Я довго розглядав той жетон і не вірив ані трохи. Душогуб не розкидається власними гербами на місці роботи. А коли вже розкидається, тут одне з двох. Або він прагне, щоб я закусив вудила й помчав хибним слідом просто туди, куди мене манять. Або за спиною дель Торо причаївся хтось третій і вдоволено потирає руки, бо підозра ось-ось упаде на чужинців із півдня.

Я присів навпочіпки біля мертвого посередника. Чоловік, що мав вивести мене на замовника, тепер не виведе анікуди. Хтось дістався сюди раніше за мене, обірвав нитку рівно посередині й дбайливо поклав поверх неї чужий герб, аби я вчепився в нього зубами й далі носа не пхав.

Кров у тілі ще не вистигла до кінця. Мій невидимий супротивник прибирав власних людей без жалю й без вагання, та ще й квапився. Він наперед знав, що ми розколемо найманця. Цілий цей час він випереджав нас рівно на крок, саме настільки, щоб устигати замітати сліди.

А в замку, за надійними дверима, під двома клинками й однією моєю обіцянкою, спокійно спала жінка, по яку він і прийшов.

Жетон я сховав до кишені. Кулон на грудях ледь потеплішав, і десь далеко, на тому кінці невидимої нитки, її серце на мить збилося з ритму. Може, її сполохав поганий сон. А може, до неї вже підкрадалося щось значно гірше.

— Повертаймось, — кинув я Рейсові, зводячись на ноги. — Залиш твоїх людей тут все обнишпорити і перевірте де ці дні був Ліам фон Кассель.