9.3

Капітан Рейс примчав одразу. Марта, певно, летіла коридорами, мов ошпарена. Він вигулькнув з-за повороту з двома гвардійцями, ковзнув поглядом по тілу попід стіною, по мені на сходинці, по Сайрену наді мною, і навіть бровою не повів. Тільки долоня лягла на руків'я меча.

— Ваша світлосте?

— Живий, — не обертаючись, кинув Сайрен. — Заберіть до нижньої вежі, двох вартових під двері, і щоб ані душа до нього не пхалася, доки я не прийду. Про напад нікому ані слова. Для всіх леді стало зле від задухи, я провів її до покоїв.

— Слухаюсь, пане.

— І заберіть трубку, яку тримав нападник. Вона скотилася сходами.

Гвардійці підхопили непритомного попід пахви, його голова відкинулася назад. Я встигла розгледіти обличчя. Звичайнісіньке: ні прикметного шраму, ні тавра, нічого, за що міг би вчепитися погляд чи пам'ять. Хто він, хто його послав? 

Кроки гвардійців розтанули за поворотом, і коридор знову залила тиша.

Я спробувала підвестися, та дарма. Сходинка попливла вбік, стіна нахилилася, коліна склалися, мов паперові. Дурман іще тримав мене за горло й розмазував усе перед очима в сіру кашу.

— Не вставайте.

Заперечити я не встигла. Сайрен підхопив мене, підклавши одну руку під коліна, а другу за спину, і підняв так легко, наче я важила не більше за кошеня. Світ хитнувся, шлунок підскочив до горла, і я вчепилася йому в комір, щоб мене не вивернуло просто на підлогу.

— Я можу сама, — буркнула кудись йому в плече. Прозвучало непереконливо навіть для мене.

— Бачу.

Оце й уся розмова. Він поніс мене коридором, а я завмерла, не знаючи, куди подіти руки й очі. На руках мене несли вперше за... ну, взагалі вперше. У моєму світі такі сцени бувають в основному в кіно, а тут, будь ласка: темний коридор, скривджена панна й похмурий герцог. Бракувало хіба скрипок.

На другому повороті до мене дійшло, що несе він мене не туди. Мої покої лишилися ліворуч, у східному крилі, а Сайрен упевнено простував у протилежний бік, до сходів, що вели нагору, у головну вежу.

— Це не дорога до моїх покоїв, — пробурмотіла я.

— Ні.

— А куди тоді?

— До моїх.

Я підняла на нього очі, готова обуритися, але наштовхнулася на такий погляд, що слова застрягли в горлі.

— У вашому крилі щойно намагалися вас викрасти, — рівно мовив він, переступаючи через сходинку. — Поки Рейс не обшукає там кожен кут, ви туди не повернетеся. 

Логічно. Дратівливо логічно. Заперечити було нічого, тож я стулила рота й дозволила нести себе далі.

Покої його виявилися геть не такими, як я уявляла. Чомусь я чекала холодного герцогського пафосу: гербів на стінах, позолоти, похмурих портретів предків, що зирять згори. Натомість кімната зустріла мене теплом. У каміні дотлівало вугілля, і по стінах гойдалося м'яке руде світло.

Уздовж однієї стіни тяглися полиці, забиті книжками впереміш зі стосами паперів та якимись приладами, у яких я нічого не тямила. Біля вікна стояв широкий стіл, завалений мапами; одна звисала з краю мало не до підлоги. У кутку темніло глибоке крісло з протертим підлокітником, а поряд на столику чекала недопита чашка. Дальній бік кімнати займало велике ліжко під балдахіном, вкрите темними простирадлами.

Сайрен обережно опустив мене на край ліжка, ніби я могла розсипатися від різкого руху.

— Сидіть, — мовив він, випроставшись. — Голову попустить за пів години, не раніше. Самі не вставайте, бо впадете.

Підійшовши до дверей, він прочинив їх і коротко кивнув комусь у коридор. Я скосила очі: двоє Рейсових гвардійців уже стояли обабіч входу, мов укопані.

— Нікого не впускати й не випускати, — кинув їм Сайрен. — Жодних винятків. Питатимуть про леді: її тут немає, ви нічого не знаєте. Я повернуся, щойно зможу.

Двері причинилися. Герцог обернувся до мене, і тільки тепер я помітила, як обережно він тримає праве плече. Добряче, мабуть, приклався, коли жбурляв нападника об стіну. Залізна витримка, нічого не скажеш.

— Мені треба назад, — сказав він, і в голосі промайнула втома. — Потрібно уникнути будь-яких чуток. Тож я повернуся в залу, перепрошу за вас, скажу, що вам стало зле, потанцюю і побажаю лордові Адемару добраніч. А вже потім прийду сюди.

— А я тут сидітиму, як... — я махнула рукою, не дібравши пристойного слова.

— Як людина, якій вистачило глузду лишитися за надійними дверима, — перервав він. Кутик його губ сіпнувся, та до усмішки так і не дотягнув. — Хоч раз за вечір.

Чорт, заслужила ж таки! 

Біля порога він спинився.

— Оксано.

Я здивовано підняла на нього розфокусований погляд.

— Більше не лишайтеся самі. Прошу.

І вийшов, перш ніж я встигла бовкнути дурницю у відповідь.

Двері клацнули. У коридорі стиха перемовлялися вартові, а потім стихли й вони. Я лишилася сама посеред чужої теплої кімнати, у важкій вишневій сукні, з головою, набитою ватою.

Розшнурувати корсет я не могла, тож просто завалилася боком на покривало й уп'ялася поглядом у стелю. Думки повзли мляво, чіпляючись одна за одну. Хто це був? Хтось знав, що я вислизну із зали сама? Дель Торо? Зручно ж: приїхали вдень, напали вночі. Аж надто зручно, щоб бути правдою. Лорд Адемар і оком не змигнув за обідом, а леді Сібіл цілий вечір свердлила мене поглядом. Та погляд до справи не пришиєш. Може, вони, а може, хтось третій ховається за їхніми спинами й тільки радіє, що підозра ляже на чужинців із півдня.

Одні здогадки. 

Десь далеко за стінами ще тривав прийом, і Сайрен, мабуть, зараз кружляв там залою, всміхався лордові Адемару й удавав, ніби нічого не сталося. А я навіть не помітила, як задрімала.

Розбудив мене тихий скрип дверей та стукіт кроків. Світло в каміні зробилося геть тьмяним, вугілля прогоріло до сірого попелу. Сайрен зайшов уже без камзола, з розстебнутим коміром.

— Прийом скінчився, — тихо сказав він. — Усі розійшлися. 

— А нападник?

— Мовчить. Поки що, — він присунув крісло до ліжка й опустився в нього, не зводячи з мене очей. — Та рано чи пізно заговорить. Спіть, Ейлін. Сьогодні вас більше ніхто не торкнеться.