9.2

Перша думка вдарила сліпим тваринним жахом: спалити.

Тепло саме шугнуло мені в долоні, руда нахаба рвонула вгору на поміч, і на одну божевільну мить я мало не випустила її назовні — нехай би цей коридор зайнявся разом із чужими руками, що стискали мене ззаду!

Наступної миті прийшло холодне усвідомлення, і воно перелякало мене дужче за чужу хватку. Якщо спалахне хоч раз, при свідках, то про магію вогню до ранку знатиме весь замок, і мене залюбки відправлять до цієї нещасної компанії, яку чотириста років тому вирізали під корінь. Немає різниці тоді померти прямо тут, чи трохи пізнше, але десь на площі. Масштаб тільки відрізнятиметься, але ж мені від того не стане легше!

Тож я зробила найважче: затягнула вогонь назад, у груди, до останньої іскри. Він обпік мене зсередини, рвонувся з рук, а я стиснула його в кулак, не випускаючи, хоч руки тремтіли від напруги. Боротися довелося одразу на два боки — з чоловіком, що тягнув мене назад, і з власною магією, що рвалася мене врятувати й заразом убити.

Чужа долоня притискала мені до губ вологу тканину, гіркий дух заповзав у горло, обтяжував голову, розганяв по тілу млість. Ноги підломлювалися. 

«Тільки не знепритомніти, тільки не тепер», — гарячково забилося в голові, і я вгризлася зубами в цю смердючу долоню крізь тканину. Нападник засичав, хватка на мить ослабла. Ось воно! Я щосили вдарила підбором йому по нозі, шарпнула ліктем назад, у щось тверде,  і він охнув, відпустивши мені рота.

Повітря рвонуло в груди разом із криком. Та крик вийшов жалюгідний, хрипкий, придушений корсетом і дурманом. Це радше скидалось на скигління, аніж на клич про допомогу. 

Ганьба яка!

Усередині люто скипів гнів, яскравіший за будь-який вогонь. Найдужче я лютувала на власний страх, на те, що руки трусяться, що тіло скімлить і проситься обм'якнути, що з усього навчання в потрібну мить мені стало вміння хіба вкусити. А ще лютувала на себе, дурепу, яка попленталася темним коридором сама, наплювавши на ранкове застереження. «Не лишайтеся в коридорах самі». Сайрен сказав це просто мені в обличчя, а я відмахнулася.

Нападник оговтався першим. Він заломив мені руки назад, притиснув спиною до своїх грудей, і я скосила очі: вільною рукою він заносив до рота тонку трубку. Дурман уже стелив мені перед очима сіру пелену, коліна підкошувалися, пальці намарне шкребли по його рукаву. Кулон на грудях розпікся до болю, вибивав мій оскаженілий пульс кудись у темряву. Я вчепилася в єдину думку, що мені лишалася: «Хай гупає! Тоді він почує! Має ж бути користь від цієї штукенції!».

І тоді повз пронісся Сайрен.

Нападник відірвався від мене, відлетів до стіни й врізався в камінь. Від глухого хрускоту мене почало нудити. Я хитнулася й осіла, спершись спиною на холодну стіну та хапаючи ротом повітря. Трубка покотилася сходами вниз.

Сайрен поклав чоловікові долоню на горло. Руни на його передпліччі розгорілися блакитним, а очі... очі його втратили сірий колір і побіліли геть, ні зіниць, ні райдужок не видно. Від цих порожніх білих очей мені всередині все скрутило.

Нападник не падав. Він висів на стіні, спиною до каменю, носаки його теліпалися над підлогою і опори під ними не було. Сайренова долоня ледь торкалася його горла, без натиску, проте щось невидиме утримувало чоловіка і не пускало. Він силкувався смикнутися, але не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Лице набрякло, побуряковіло, на скронях понапиналися жилки, у горлі заклекотіло. 

Я витріщалася на це й ніяк не могла второпати, що відбувається. Це і є магія Веларді? Але ж вони володіють магією крові. Хіба для цього не потрібна кров? Згадала, як Сайрен вклав в мою голову чужі спогади. Мабуть, кров таки не потрібна, принаймні не так, як я собі уявила.

— Хто? — голос у Сайрена змінився до невпізнання: низький, з гулом, що двигтів десь глибоко в грудях.

Нападник захрипів, очі його налилися кров'ю, губи засіпалися без звуку.

— Хто. Тебе. Прислав.

Чоловік видавив із себе хрип без єдиного слова, і Сайрен ледь попустив хватку рівно настільки, щоб той прошепотів:

— Я... не... скажу...

Сайрен нахилився ближче. Куди й подівся вранішній учитель, що спокійно хвалив мене. Переді мною стояв хтось зовсім інший: холодний і байдужий до чужого болю. Аж тепер до мене дійшло, за що його бояться слуги.

— Ти скажеш, — герцог ледь ворухнув пальцями, і нападник зайшовся здушеним криком, а на лобі виступив піт.

Спинити Сайрена мені й на думку не спало. Я притислася до стіни, ковтала повітря крізь дурман і не зводила очей із чоловіка, що хвилину тому волік мене кудись непритомну, а тепер сам корчився під чужою рукою. Хай корчиться, сволота така, хай заплатить сповна! Нічого було тягнути свої брудні лаписька до гарної юної пані!

Сіра пелена перед очима тим часом густішала. Я сповзла на сходинку, чіпляючись пальцями за камінь. 

Сайрен рвучко обернувся. В його очах знову проступили зіниці. Він кинув обм'яклого нападника попід стіну, ступив до мене й опустився навпочіпки, підхопивши під лікоть, поки я остаточно не впала долілиць.

Він не зронив ні слова, та цей погляд...  Ух! У сірих очах не лишилося й крихти вранішнього тепла, тільки лиш німий докір. Мовляв, я ж казав, казав не ходити самій, казав триматися поряд.

Я мала б опустити очі. Ну, бо таки винна, це ж правда. Натомість звела підборіддя й подивилася на нього у відповідь, навіть усміхнутись невинно спромоглася. Сором пік щоки дужче за дурман у крові, але ж визнавати вголос, що так, сіла в калюжу, дуже не хотілось. 

У глибині коридору застукотіли квапливі кроки. З-за повороту вибігла Марта і завмерла на півкроці, притиснувши долоні до рота, угледівши тіло попід стіною й мене майже в такому ж стані.

— Капітана Рейса сюди. Негайно, але без зайвого шуму.

Голос Сайрена вже звучав майже звично, хоч і хрипко. Очей на неї він не звів і долоні з-під мого ліктя не прибрав.

Марта зірвалася з місця. Її перелякані кроки розтанули за поворотом, а на сходах нас лишилося троє: я, Сайрен і чоловік, який щойно намагався мене вбити.