9.1

Обід накрили у великій залі з довгим столом на три десятки осіб. Скориставшись метушнею, поки всі розсідалися, я капнула ніфел у вино, у воду та в соус, і ніхто, крім Сайрена, здається, цього не помітив. Рідина лишилася чистою.

Лорд Адемар мало їв, зате багато й вправно говорив. Десь між другою й третьою стравою він повернувся до мене з гладенькою усмішкою, що завмерла на губах, але так і не торкнулась очей.

— Ходять чутки, що ви тяжко хворіли, леді Ейлін. Згадували якусь загадкову недугу, від якої цілителі лише розводили руками. Я щиро радий бачити вас у доброму здоров'ї та доброму гуморі.

Він закинув гачок, і я вирішила перевірити, чи смикнеться поплавець.

— Дякую за турботу, лорде Адемаре. Недуга й справді збила всіх із пантелику: цілитель так і не зрозумів, що саме в їжі призвело до цього. Зате герцог вчасно забив на сполох, і тепер я в цілковитій безпеці. — Я подивилася лордові просто в очі. — Дивовижно, наскільки швидко одужуєш, коли поряд людина, готова перевіряти кожну твою чашку.

Викуси, сволота! 

Лорд Адемар і бровою не повів. Він співчутливо похитав головою, поцокав язиком про підступність випадкових нездужань і плавно звернув розмову на торгові мита та південні дороги. Або він не мав до отрути жодного стосунку, або тримав себе в руках незрівнянно краще за свою кузину. Поплавець не смикнувся, і це не дало мені нічого, крім одного: навпроти сидів бувалий рибалка.

Зате леді Сібіл за весь обід не зронила й трьох слів, а натомість пильно й уважно дивилася на мене. Аж занадто прискіпливо. Кілька разів я ловила її погляд на собі, і щоразу він квапливо ковзав убік. Темна конячка. Хоча, для мене вони всі тут ще ті коні!

Сайрен майже не говорив, та сидів так, що його плече весь обід лишалося за півкроку від мого. Коли слуга з глеком дель Торо потягнувся наповнити мій келих, герцог ледь помітним рухом долоні відіслав його геть і налив мені сам, зі свого глека. Типу, галантний надміру опікаючий наречений. Ага, звісно, а я — Моніка Белуччі! Але ж в очах інших цей жест виглядав звично та романтично. То й біс з ним!

Вечірній прийом улаштували в залі, де колись гримів бал на честь наших заручин. Засвітили всі канделябри, музиканти знову взялися за скрипки, а двір зібрався майже в повному складі. Бо хто ж хоче проґавити такий вечір?

Я ходила залою у важкій темно-вишневій сукні, посміхалася на замовлення, відповідала «справді?» та «яка дивовижа», зовсім як тоді у тітки Агнес, і весь вечір чужі погляди штрикали мене в спину. Люди дель Торо легко й непомітно розчинилися поміж гостей, а їхній протяг тягнувся слідом, торкаючись то завіс, то свічкового полум'я.

Сайрен знайшов мене біля вікна, коли музика на мить стихла.

— Ви напружені, — стиха сказав він, ставши поруч так, щоб збоку це скидалося на звичайну розмову нареченого з нареченою. — Серце у вас гупає голосніше, ніж на тренуванні.

— На тренуванні воно гупає з іншої причини, — бовкнула я раніше, ніж встигла прикусити язика, і одразу пошкодувала: кутик його губ ледь смикнувся. — Я мала на увазі, що там це інакше, ваша світлосте. А зараз я не знаю чого можна чекати від наших гостей.

— Звісно, — надто рівно погодився Сайрен. Його прохолодні пальці на коротку мить лягли поверх моїх і вдавано недбало підхопили мене під лікоть. — Тримайтеся поряд. Сьогодні я не хочу губити вас із поля зору.

Він відійшов до лорда Адемара, бо південь чекав на господаря, а я лишилася біля вікна і переконувати себе, що пашіли щоки від задухи в залі, а не від його пальців.

Десь над північ задуха стала нестерпною. Корсет стискав мені ребра, від густих квіткових парфумів двох сотень гостей паморочилося в голові, а в скронях глухо віддавалася втома після п'ятої ранку у вежі та цілого дня на ногах. Я надумала вислизнути до покоїв, не надовго, лише розшнурувати цю збрую, хлюпнути в обличчя води й повернутися, поки моєї відсутності ніхто не помітив.

Марта десь поралася між кухнею та залою, гукати її через увесь прийом виглядало б дивно, а просити супроводу в гвардійця означало привернути зайву увагу. Прийом гудів на повну, музиканти грали, ніхто й не дивився в мій бік. Дорога до східного крила забрала б якісь кілька хвилин. «Не лишайтеся самі», — спливли в пам'яті ранкові слова Сайрена, і я подумки відмахнулася від них: до своїх дверей дійду за мить, що зі мною станеться?

Коридори східного крила зустріли мене тишею й напівтемрявою. Святкове світло й музика лишилися позаду, за кількома поворотами, а тут горіла хіба одна свічка на десять кроків. Моя тінь то довшала на стіні, то падала мені під ноги. Святковий гул долинав звідкись іздалеку, приглушений товстими стінами.

Я звернула в знайомий коридор, що вів до моїх покоїв. Одразу ж чиясь рука затиснула мені рота ззаду, а друга обхопила впоперек і притисла руки до боків так, що я не могла й поворухнутися. Я смикнулася — хватка лише зміцніла. У ніс ударив гіркий запах, від якого голова враз обважніла, а ноги підкошувалися.