Розділ 9

Минуло кілька тижнів.

Перші дві ночі ми тренувалися затемна, у старій вежі, та Сайрен швидко переніс уроки на світанок. На свіжу, ще не забиту денним клопотом голову вогонь, мовляв, кориться краще. Тож тепер щоранку, десь о четвертій, у годину, коли сплять навіть найсумлінніші замкові привиди, я піднімалася сходами у вежу, куди не потикався ніхто. 

Але навчання просувалася повільно. Я вчилася не виштовхувати вогонь назовні, а тримати його рівним і маленьким, щоб слухався долоні. Вчилася і провалювалася. Свічки досі вибухали мені в обличчя, трясця його матері! Так, не щоразу, іноді мені вдавалось навіть втримати вогник певний час стабільним. Але все одно повільно!

І я впевнена, що винен клятий герцог!

На заняттях він ставав позаду, забирав мої долоні у свої й вів їх, показуючи рух. Прохолодні пальці лягали поверх моїх, міцні (о так, там точно є рельєф!) груди торкалися моєї спини, а подих ворушив пасма волосся на моїх скронях. 

“Головне, спокій і впевненість”, — стиха казав він просто на вухо. І як тут можна залишатися спокійною? От як? Ще й тіло у Ейлін якесь надчутливе, бо інакше я не знаю чому воно реагує клятого бісового разу!

Щоранку я заплющувала очі й наказувала собі думати про пташок, про метро, про начальника — про будь-що безпечне. Та шкіра на зап'ястках, де лежали його пальці, зберігала тепло навіть через години. Серце постійно пришвидшувалося, відбиваючи такий пульс, наче в мене тахікардія. А Сайрен, що цікаво, мовчав. Ані словом, ані ділом не давав зрозуміти, що він в курсі мого “недугу”. 

Цікаво, йому на це просто байдуже чи він надто ввічливий?

— Стокгольмський синдром, — повторювала я собі щоразу дорогою вниз, — а не любовна історія. Психічний розлад, не більше.

Залишалось тільки в це повірити.

Одного ранку, коли я спускалася з вежі, Сайрен затримав мене на сходах.

— Сьогодні прибуває делегація дель Торо, — сказав він.

Я завмерла, ледь ступивши ногою на сходинки.

— Дель Торо — це рід тієї баронеси дель Торо?

— Саме її рід і їде. Делегацію очолює лорд Адемар, двоюрідний брат баронеси.

— Вчасно, нічого не скажеш, — пробурмотіла я.

— Це звичайна практика, — рівно відповів герцог, хоча обличчя його цій рівності суперечило. — Великі роди шлють одне до одного послів перед союзами й після них. Дель Торо ділять із нами південний кордон і торгові шляхи, тож вітати наші заручини й намацувати власну вигоду для них — справа цілком буденна. — Він помовчав. — І все я волів би, щоб це відбулося трохи пізніше.

— Рід баронеси шле делегацію через кілька тижнів після мого прилюдного натяку, що хтось мене труїв. Збіг?

— Можливо, вони везуть мир, можливо — хочуть розвідати настрої, а можливо, щось значно гірше. — Сайрен подивився на мене згори вниз. Погляд його затвердів. — Сьогодні ніфел далеко не ховайте, тримайтеся ближче до мене і нічого не кажіть вголос, щоб могло нас виказати. Дель Торо володіють маєю повітря, а повітря пролізе в будь-яку щілину.

Делегація дель Торо заїхала в замковий двір опівдні.

Три карети, оббиті темно-зеленим, котилися одна за одною, а над першою майорів штандарт із родовим гербом — срібний сокіл падав на здобич посеред темно-зеленого поля. За каретами тримався невеликий загін вершників у легких світлих плащах. Ті плащі тріпотіли дужче, ніж дозволяв би полудневий штиль: дель Торо володіли магією повітря, тож власний вітерець супроводжував їх навіть у цілковите безвітря.

Піжони!

З першої карети зійшов високий сухорлявий чоловік років п'ятдесяти. Лорд Адемар дель Торо рухався неквапливо, з лінивою певністю господаря, який ступає по власній вітальні, а його сріблясту чуприну й гостру борідку ворушив вітерець, узятий невідь-звідки. Він обвів двір світлими очима. 

Слідом за ним подали руку молодій жінці. Леді Сібіл дель Торо, його донька, зійшла на бруківку, розправила світло-сіру дорожню сукню й окинула замок таким поглядом, ніби вже подумки переставляє тут меблі на власний смак. Вдавишся, видра!

— Герцоге Веларді, — Лорд Адемар вклонився Сайрену рівно настільки, наскільки вимагала рівність великих родів, і ні на палець нижче. — Рід дель Торо вітає вас і вашу наречену та дякує за гостинність. Моя кузина баронеса шле найщиріші вибачення: справи на півдні затримали її вдома. Вона страшенно журилася, що не побачить леді Ейлін особисто.

«Журилася, авжеж», — подумала я, ліплячи на обличчя лагідну усмішку нової, доброзичливої Ейлін.

— Ми раді гостям із півдня, лорде Адемаре, — рівно відповів Сайрен. Жодного тепла в його голосі я не вловила, та лорд Адемар його, схоже, й не шукав.

Дейн, що стояв у мене за плечем, нахилився ближче й шепнув самими губами:

— Приїхали миритися, а єдину, з ким миритися і мало б сенс, лишили вдома. Логічно, нічого не скажеш.

Любі читачі!

От тепер все, тепер знов буде викладка за розкладом :)

Всім дякую за коментарі, я вас обожнюю!

Цьомки-цьомки!