8.4

Я підняла на нього очі.

— Цієї ночі ви тричі зривалися зі сну, і кожен ваш ривок штрикав мене в груди крізь кулон. На раді в вас носом пішла кров від одного чужого спогаду. Вогонь б'є у вас потужно, та геть без послуху, а магію, за яку чотириста років тому під корінь винищили цілий рід, абияк у собі не втримати. Рано чи пізно ви прилюдно когось обпечете або спалахнете самі — і неодмінно оберете для цього найгіршу мить. Тоді вас не порятують ані мій титул,ані прихильність моєї тітки, ні всі скарби замку докупи зібрані.

Ледве втримавшись від кривляння, я запитала:

— То що ви пропонуєте, ваша світлосте? Витруїти його з мене? Комусь же стало хисту витруїти магію з Ейлін.

— Ні, звісно ні. Будете вчитись.

— Особисто ви візьметеся?

— У вас є хтось інший на думці? Іншого наставника вогню в королівстві не лишилося: усіх спалили чотириста років тому, і з цілого ремесла вціліла одна крапля — у моїй крові. Я відчуваю найменші коливання магії у вашій крові, тож вашу межу помічу раніше за вас саму. До того ж переді мною вам уже нема чого приховувати.

Ох і підступна ж тварюка! Справжній благодійник, не менше! Але ж я же знала, що деякі його вчинки далекі від праведних.

Крутячи в пальцях зіпсований аркуш, я довго мовчала. Усе в мені пручалося проти того, щоб підпускати його аж так близько. Але ж які варіанти? Ніхто й справді не зможе мене навчити керувати цією магією, а вчитись самостійно таки боязко.

— Гаразд, ваша світлосте. Ви особисто вчите мене доти, доки я не запалю свічку, не висадивши при цьому півкімнати. І затямте: це я ставлю вам умову, а не ви мені.

Кутик його губ ледь сіпнувся.

— Приймаю вашу умову.

— То коли ви...

— Зараз і почнемо. — Він простягнув руку долонею вгору. — Дайте руку.

Я завагалася, та все ж вклала свою долоню в його. Сайрен обхопив мій зап'ясток, і прохолодні пальці лягли точно туди, де билася жилка. Дотик вийшов сухий, майже лікарський. І все ж щось було інакше. Досі герцог торкався мене лиш для годиться — вивести в залу, прикрити плащем, висмикнути з провулку. Тепер уперше торкнувся ось так, майже ніжно. Чи то моя фантазія грає проти мене?

— Знайдіть тепло в грудях, — стиха мовив він, не відпускаючи руки. — Тільки тепер не виштовхуйте його назовні, а потримайте маленьким і рівним. 

Я заплющила очі й намацала всередині знайому руду нахабу. Вона потягнулася, охоче поповзла до пальців і там, під його прохолодною долонею, спинилася, скрутилася теплим клубком. На зап'ястку, де лежали герцогові пальці, шкіра потеплішала зсередини.

— Добре, — майже прошепотів Сайрен, — ось так. Тримайте.

Руни на його передпліччі м'яко займалися в такт ударам мого серця. І раптом до мене дійшло, що я пропала, перш ніж встигла себе зупинити. Серце збилося з ритму, і завинив у тому геть не вогонь. Кулон на грудях зрадливо потеплішав і виказав мене з головою, а Сайрен, який давно вчитувався в кожен його натяк, повільно підняв на мене погляд.

Сірі очі опинилися надто близько. Тонкий старий шрам білів біля його лівого ока, а срібне пасмо впало на чоло. Між нами запала така гаряча й незручна тиша, що я раптом не знала, куди подіти власні руки.

Він не зронив ні слова, а просто дивився. 

Вогник на моїй долоні здригнувся й згас.

— Досить, — Я висмикнула руку й сховала її в складках спідниці, а заразом і зрадливий дрож у пальцях. — На сьогодні досить науки, ваша світлосте.

Сайрен відкинувся на спинку крісла, якусь мить помовчав, а тоді повільно кивнув.

— Так, на сьогодні досить.

Кулон під сорочкою все ще пік, і ми обоє це знали.

Я підвелася швидше, ніж велів пристойний тон, і дорогою до дверей вичитала собі коротку, зате вичерпну лекцію. Романтизувати власного тюремника здатна хіба остання дурепа! Цей чоловік інсценував напад на власну наречену, а потім місяцями спокійно дивився, поки вона тане. Потрібні мені від нього рівно дві речі — вижити й повернутися додому: до мами, до метро, до клятих понеділків, за якими я, виявляється, навіть скучила. Лекція вийшла майже переконлива. Шкода тільки, що камінь на моїх грудях на жодне так і не охолов.

Біля самих дверей я спинилася, бо згадала, що так і не запитала головного.

— Коли почнемо по-справжньому?

— Сьогодні, коли замок засне. — Голос наздогнав мене вже на порозі. — У старій вежі за бібліотекою. Туди не потикається ніхто, навіть Дейн. Вдягніть щось зручне.

Двері за мною зачинилися. У коридорі я притислася спиною до холодного каменю, заплющила очі й дозволила собі рівно три секунди не вдавати, що тримаю все під контролем.

Потім відштовхнулася від стіни й пішла. Попереду чекали ніч, стара вежа, заборонений вогонь і чоловік, якого мені належало принаймні остерігатись. Але… але.