8.2

Сайрен довго мовчав. Руни на його лівому передпліччі тьмяно пульсували в такт моєму серцю.

— Гаразд, — нарешті cказав він. — Мабуть, так і справді на краще. Раду ви пройшли, найнебезпечніше залишилося позаду, а вдавати вдачу, якої не маєш, найшвидший спосіб зірватися. До того ж справу вже зроблено: двір побачив іншу жінку, і назад цього не повернути. Лишіть стару Ейлін там, де вона є. Будьте ким хочете, але за однієї умови: жодного слова, жодного натяку на інший світ. Решта мене влаштовує.

— Гляньте-но, ми вперше про щось домовилися, і ніхто навіть не пригрозив іншого спалити, — я насмішкувато скинула брови. — Таке диво проситься в хроніки роду Веларді окремим рядком.

— Хроніки роду Веларді й без вас рясніють подіями, моя леді.

— Я не ваша леді.

— Я знаю. Ви це повторюєте з першого вечора.

Я вже майже розвернулася йти, та згадала ще одне й миттю вирішила, що гаятись не можна: другої такої нагоди мені не випаде.

— До речі, ваша світлосте, поки ми так мило ділимося новинами дня, є ще одна — дрібна, зате пікантна. Сьогодні вранці ваш брат запропонував мені зламати руку.

Я кинула це недбало, між іншим, а сама пильно вп'ялася очима в його обличчя. Страшенно кортіло побачити, що зробить незворушний герцог Веларді, почувши таке про рідного брата!

Сайрен закляк. 

— Що… він запропонував?

— Зламати мені руку. Або ногу, тут уже на мій вибір, він чоловік демократичний, — я загнула один палець, потім другий, з насолодою смакуючи кожне слово. — Прийшов до мене вранці з ніжкою від музичного стільчика напоготові й цілою лекцією про правильний злам кістки на передпліччі. Сам, каже, двічі в дитинстві ламав. Усе це задля того, щоб я не пішла на чаювання вашої тітки. Він щиро вважав це найгуманнішим виходом зі складного становища.

Щось незрозуміле промайнуло обличчям герцога й тієї ж миті щезло. Він перевів погляд кудись повз мене, на мить замовк, а тоді тихо, майже сам до себе, проказав:

— Вранці… то ось чому кулон..

— Так, я ж сказала. А що з кулоном?

— Нічого такого, що мало б вас непокоїти. — Сайрен знову подивився на мене. — З Дейном я поговорю сам. Це ж треба було таке вигадати.

І ось тут до мене нарешті дійшло, до чого тут кулон. Уранці, у ту саму мить, коли Дейн помахав переді мною дерев'яним уламком, моє серце підскочило так високо, що герцог бозна де вловив цей переляк крізь камінь на моїй шиї. Вловив — і не збагнув, що трапилось, а тепер склав усе докупи.

Я мала б розсердитися. Ця людина вкотре прочитала мене наскрізь і навіть не доклала до того зусиль! Та чомусь усередині, поряд із нахабою-магією, ворухнулося щось геть інше, геть неочікуване і непрохане. Воно мені одразу не сподобалося.

— Ходімо до вашого кабінету, ваша світлосте, — кинула я, перш ніж це “щось” устигло пустити коріння. — Вести розмову стоячи посеред коридору я не маю наміру, а в нас із вами лишилася одна незавершена справа. У мене є список вимог до вас.

Кабінет герцога зустрів нас теплом каміна й гірким духом сухих трав. Сайрен власноруч підкинув у вогонь дрова, налив із глечика на полиці темного паркого питва в дві чашки й одну поставив переді мною. Я капнула туди дві краплі ніфелу (цю звичку я тепер, мабуть, матиму до самої смерті!) і рідина залишилася чистою. Герцог мовчки спостерігав за моїм ритуалом.

— Не образились? — я зігрівала долоні об гарячу чашку.

— На обачність я не ображаюся. Я її схвалюю, — Сайрен опустився в крісло навпроти й відкинувся на спинку. — Викладайте ваш список.

Я витягла з потайної кишені складений учетверо аркуш. Чорнильні ляпки рябіли по ньому, а просто посеред четвертого рядка темніла брунатна пляма від Дейнового недогризка. Я розгладила папір долонею об стільницю. Цей аркуш коштував дорожче за мій колишній ноутбук, але виглядав так, наче хтось встиг на ньому і пера погострити, і пообідати.

— Список має три пункти, ваша світлосте, а четвертий рядок поки порожній. Почнімо з першого.

— Слухаю вас.