8.1

Ейлін (Оксана)

Південне крило я лишала позаду з полегшенням і водночас із незрозумілою досадою, бо так і не дізналася головного: тітка Агнес простягнула мені руку чи лише дозволила роздивитися пастку зблизька.

Ноги мене вже не тримали. Півдня на низенькій банкетці, спина прямою дошкою, обличчя гладеньке й безпечне, мов вітрина крамниці перед інспекцією, а в голові гул із двох десятків чужих голосів, чиїх імен я так і не пригадала жодного. Марта підхопила мене під лікоть, щойно за нами зачинилися різьблені двері, і повела коридором так дбайливо, наче я була порцелянова.

Почулись кроки, і незабаром перед нами вже стояв схвильований Дейн. 

А за мить, з-за рогу вийшов і Сайрен. Від бездоганного герцога Веларді не лишилося й сліду. Дорожній плащ він уже скинув комусь на руки, проте сорочка ще зберігала дорогу: біля горла бовтався розстебнутий ґудзик, рукави жужмом збилися до ліктів, а на вилозі сіріла смуга пилу. Сріблясте волосся, яке він завжди розпускав недбало й розраховано, тепер по-справжньому скуйовдив вітер, перетворивши на вороняче гніздо. Герцог зупинився за три кроки й чіпким поглядом швидко оглянув мене з голови до ніг. Покупці на ринку колись міряли мене прицінюючись, до того погляду я звикла. Сайрен же дивився геть інакше.

— Дейне, — не зводячи з мене очей, мовив він. — Забери Марту й залиш нас.

Дейн устиг кинути на мене співчутливий погляд, підхопив Марту під лікоть і потягнув коридором геть. Покоївка двічі озирнулася на мене, поки не зникла за поворотом. Ми залишилися вдвох. Кулон на моїх грудях рівномірно пульсував. Цю пульсацію я вже сприймала за друге серце.

— Ви пішли туди, де не знали жодної живої душі, — мовив Сайрен. Голос не піднявся ні на ноту, проте вена на його шиї зрадливо забилася швидше. — Ні обличчя, ні імені в пам'яті, а серед тих двадцяти жінок половина пам'ятає Ейлін із колиски.

— Доброго дня й вам, ваша світлосте, — я закотила очі, зовсім не дбаючи про правила поведінки місцевої аристократії. — Так, не знала, і навіть не сплутала жодного імені. Бо взагалі їх не називала. Нічого не їла, не пила, слово “понеділок” залишила в своїх покоях.

Щось коротко блиснуло в його сірих очах.

— Там була баронесса? — мовив він.

— Миділа праворуч від тітки Агнес, а потім підсіла до мене за карти. Була вкрай ласкава й між іншим повідомила, що я останнім часом надто легко занедужую.

Сайрен завмер.

— Що ви їй відповіли?

— Нічого зайвого. Розповіла за столом, що я мало не померла від якоїсь дрібниці в їжі, а цілитель так і не з'ясував, від чого саме. Слова «отрута» я не вимовила, слова «ви» — теж. Просто кинула в повітря «алергію» і залишила двадцятьом знудженим і спраглим до пліток жінкам зв'язати кінці самотужки. І вони з насолодою їх зв'язали.

Сайрен повільно потер перенісся великим і вказівним пальцями. Цей жест точно означав: я щойно втратив владу над подіями й назад її не поверну.

— Ви розумієте, що тепер кожна з тих жінок рознесе по двору, що наречену герцога Веларді хтось труїв?

— Саме на це я й розраховувала. Отруйник звик діяти в темряві, а я трі-і-і-ішечки підсвитила все. Тепер йому доведеться або зупинитися, або схибити. Обидва варіанти кращі за те, щоб і далі сидіти й чекати, поки мене дотруять до кінця. До речі, тітка Агнес доручила мені дещо вам переказати, — додала я.

Сайрен підвів голову. Холодний розрахунок уперше за всю розмову поступився на його обличчі звичайнісінькій насторозі.

— Вона зі мною не розмовляє понад рік.

— А зі мною сьогодні розмовляла. Наприкінці, коли всі розійшлися, кинула мені в спину переказати вам: цього разу ви привезли в дім дещо цікаве. Поки що, цитую дослівно, вона не знає, добре це чи зле, але неодмінно цікаве. І відчинила переді мною двері свого крила. Сказала, що я перша за десять років, хто не наганяє на неї нудьгу. 

На обличчі в Сайрена відбилося щось середнє між недовірою й переляком, немов йому принесли звістку, що сонце зійшло на заході, а кури в дворі знесли яйця з пророцтвами. Саме цей вираз я марно намагалася викликати в нього всі попередні дні. От трясця! Прикро, що задля нього знадобилася його рідна тітка.

— І ось що, ваша світлосте, — провадила я далі стишивши голос, поки він не отямився. — Зранку я навіть склала вам цілий список вимог. Зіпсований недогризком яблука вашого братика, він і досі лежить у мене в кишені. Та за сьогодні я переписала свої пріоритети, тож почну з головного. Грати Ейлін я більше не стану.

Сайрен звузив очі.

— Поясніть, що ви маєте на увазі.

— А що тут пояснювати? Подумайте самі. Я просиділа півдня навпроти двох десятків жінок, які знали стару Ейлін, і кожній дала зрозуміти одне й те саме: дівчина змінилася. Я навіть сказала їм просто в очі, що тиха Ейлін, можливо, увесь час лише вдавала тиху, а тепер удавати перестала. І знаєте що? Вони повірили. Їм навіть сподобалося.

Я перевела дух і повела далі, бо ця думка визрівала в мені від самого порога вітальні.

— Тож тепер по всьому двору повзе одна проста чутка: ніхто більше не знає, яка Ейлін фон Кассель насправді. А там, де ніхто не знає правди, мені вже немає кого вдавати. Для них стара Ейлін мертва. Для нас із вами вона мертва теж. І якщо я тепер знову зщулюся на краєчку стільця й утуплюся в підлогу — ось тоді вони й запідозрять підміну.