Розділ 8

Сайрен

Скарбник роду Веларді сухим пальцем тицяв у стовпчик цифр і втретє повторював те саме число. Срібло в замкових скринях від його завзяття не множилося, проте старий вірив у магію власної бухгалтерії дужче за будь-яку іншу. Сайрен слухав його впіввуха. Більшість герцогових думок блукала в замку, на дальньому кінці тонкої теплої ниточки, що через усе місто і ліс тяглася й билася в ритмі чужого серця.

На світанку ця нитка гострим спалахом смикнулася, і Сайрен мимоволі під столом стиснув кулак. Підвестися він не встиг: спалах згас, чужий пульс за лічені хвилини вирівнявся й повернувся до звичного ритму. Тож герцог ранкову дрібницю просто запам'ятав, а чужий миттєвий страх відсунув убік. Миша забігла в покої Ейлін, кошмар наснився — мало що трапляється з напівсонною жінкою на світанку.

Не бігтиме ж він через усе місто щоразу, коли комусь привидиться павук під подушкою.

Відтоді нитка про себе майже не нагадувала, і за нудним переліком зимових мит герцог про неї забув. Аж раптом двері до зали скарбниці без стуку розчахнулися, і на порозі захитався хлопчина-вершник із замкової стайні. Захеканий, без шапки, він обома руками вчепився в одвірок, а груди його ходили ходором від загнаного бігу.

— Ваша світлосте! — видихнув хлопець і міцніше стиснув одвірок, щоб не осісти на підлогу. — Лорд Дейн наказав мчати й не зупинятися…

— Говори, — Сайрен напружився й відсунув від себе папери.

Хлопчина двічі ковтнув повітря, випростався й виклав усе одним духом:

— Леді Агнес вийшла зі своїх покоїв, у великій вітальні південного крила зібрала чаювання, і туди з'їхалося понад два десятки леді з усього двору. Лорд Дейн звелів усе це вам переказати й просив якнайшвидше повертатися до палацу, мілорде.

Сайрен повільно підвівся.

Назовні в ньому нічого не змінилося,і жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Усередині ж розгулялась уява, яку герцог волів би відкинути, та вже не міг. Жінка, яка живе в замку геть зовсім мало, мала зайти до кімнати, де жодного знайомого обличчя не побачить. Справжню Ейлін там знали з пелюшок, кликали дитячими прізвиськами й пам'ятали кожну її витівку. Ця ж не знає нікого, і ще невідомо чи відрізнить баронессу від покоївки.

І цю картину герцог чітко уявляв. Ось хтось гукає її давнім дитячим іменем, а вона кліпає й мовчить. Ось хтось згадує спільну прогулянку, якої в її голові немає й бути не може,  а вона розгублено всміхається в порожнечу. Ось вона, виснажена всіма подіями, плутає чиєсь ім'я, кам'яніє на чужому жарті чи бовкає слівце, якого жоден язик цього світу не чув. А неподалік за столом сидить баронеса, яка, можливо, два місяці зводила Ейлін зі світу чужими руками, медовим голосом доливає пташці чаю й пильно стежить, чи та не схибить.

Кінець цього ланцюга герцог знав напрочуд добре: засідання ради, звинувачення в одержимості, площа, вогонь. Одну невинну душу він у цих стінах уже загубив. Повірив, що встигне витягти її з прірви раніше, ніж вона зірветься, і не встиг. Другій згоріти лише через те, що його не було поряд, він не дозволить.

— Коня, — кинув Сайрен варті в коридорі, навіть не озирнувшись на скарбника з його печатками й недописаними рахунками. — Негайно.

Галопом герцог промчав крізь усе місто. Копита висікали бризки з мокрої після нічного дощу бруківки, торговці сахалися з-під коня, а варта біля воріт ледь встигла розчахнути важкі стулки. За містом дорога вибігла на пагорб, і звідти вже темніли гострі вежі замку. 

Сайрен гнав коня й слухав нитку.

Серце в південному крилі мало б давно займатися від жаху. Герцог чекав на той ранковий спалах, помножений у сто разів. Натомість її пульс тримався рівно, а подекуди навіть гаряче й рвучко пришвидшувався, геть без тіні страху. Так стукотить серце в людини, яка не тікає від бійки, а розпочинає її перша. І це непокоїло Сайрена дужче за будь-яку паніку, бо паніку він розумів, а оце — ні.

Біля самих воріт Сайрен зіскочив із коня, кинув повід стайничому і стрімголов кинувся всередину, сподіваючись, що встигне вчасно попередити катастрофу.