7.3

Чаювання поступово завершувалося, як завершуються всі довгі світські події: спершу пішла одна гостя, тоді друга, тоді ціла зграйка панянок. І вже за чверть години вітальня спорожніла наполовину. Лілова дама на прощання знову схопила мої руки й гаряче зашепотіла, що “я завжди, завжди була на вашому боці, серденько, ви ж знаєте”. Я її, як і раніше, не впізнавала, та люб'язно всміхнулася: ворогом ця не стане, а розповсюджувачем корисних чуток цілком.

Баронеса дель Торо пішла, не прощаючись зі мною. Підвелася, вклонилася тітці Агнес, і ось тут сталося те, заради чого, можливо, стара й затіяла все це видовище.

— Ірен, — рипнула Агнес, уперше за весь день звернувшись до неї прямо. Голос у старої виявився низький і сухий. — Ти останнім часом надто часто буваєш в домі мого небожа.

Вона помовчала, і пауза ця висіла довше, ніж мала б за чемною бесідою.

— Більше не турбуйся. Дороги нині небезпечні, кажуть, багато розбійникі водиться. Не хотілося б, щоб із тобою сталася якась... неприємність.

Вітальнею наче протяг війнув. Баронеса застигла у напівукліні, і рожевий шовк на її плечах ледь здригнувся. Стара дивилася на неї знизу вгору безбарвними очима, а на тонких губах не ворухнулося ні усмішки, ні погрози, нічого, за що можна було б ухопитися. Здавалося б, звичайна турбота.

— Дякую за гостинність, леді Агнес, — насилу вимовила Ірен. Вона вийшла, високо несучи голову. Її кроки відлунювали надто гучно.

Сива дама в сірому виходила останньою з-поміж гостей. Біля моєї банкетки вона на мить затрималася.

— Я знаю вашу матір, леді Ейлін, — тихо сказала вона, так, щоб чула тільки я. — Ви на неї геть не схожі. — Зморшки в кутиках її очей ледь поглибшали. — Це, виявляється, на краще.

І пішла, перш ніж я встигла зрозуміти, комплімент це чи попередження.

А тоді у вітальні лишилися тільки ми — я та суха стара в кріслі. Камін потріскував, догоряли свічки й кидали на полиці з банками пустотливі тіні.

Тітка Агнес дивилася на мене довго. Під цим безбарвним поглядом мені кортіло відвести очі, та я знала, що якщо відведу, то програю. 

— Підійди, — нарешті мовила вона.

Я підвелася з банкетки на затерплих за півдня ногах і підступила до її крісла. Стара не запросила мене сісти. Просто роздивлялася знизу вгору, схиливши голову набік, як птах роздивляється незнайому комашку, ще не вирішивши, чи варта та того, щоб клюнути, чи краще лишити.

— Я живу довго, дитино, — почала Агнес. Її голос, позбувшись глядачів, став іще сухіший. — Я бачила, як до цього замку привозили наречених. Бачила й ту, яку привезли два місяці тому. Тиха була, смикана. Сідала на край стільця, наче боялася, що стілець під нею ось-ось розвалиться.

Стара повела очима по моєму обличчю.

— А сьогодні у вітальні цілий день просиділа зовсім інша жінка. Я слухала, як ти крутиш дель Торо на рожні, не кажучи жодного слова, за яке тебе можна вхопити. Я бачила, як ти не випила ні ковтка чаю за півдня, —вона помовчала. — Дивовижна обережність як для дівчинки, яка ще нещодавно не наважувалася підвести очей.

Я мовчала. Будь-яка брехня розсипалася б під цим поглядом на півслові, а правду казати не можна. Тож я зробила єдине, що залишалося: витримала погляд і не сказала нічого. Долоні трохи спітніли, та спокійний вираз обличчя тримався впевнено.

Важко сказати, що думала тітка Агнес. Чи здогадалась вона? Чи намагається змусити мене самостійно вивалити все як є? Стара не дурна, ще й схоже цілком при ясному та досі гострому розумі, не дивлячись на доволі поважний вік. Все це чаювання мало переслідувати певну мету. Або ж і кілька. Одна з них — подивитись на мене, оцінити самостійно. Питання в тому чи зробила б Агнес це в будь-якому випадку, навіть якби тут досі була Ейлін, чи справа в чутках, що Ейлін змінилася?

Кілька довгих секунд вона мене роздивлялась, а потім взяла зі столика свій чайник, той, з якого пили всі гості, налила свіжу чашку власною рукою й простягнула мені.

— Пий, — сказала вона. — Ти ж за весь день і губ не намочила, я бачила. Ти або боїшся, що тебе отруять, або гидуєш. І те, й те цікаво. — Тонкі губи її ледь смикнулися. — Пий, кажу. Своїми руками я нікого не труїла. Поки що.

Тепла порцелянова чашка гріла долоні.Що це? Перевірка? Капкан? 

Вона не похвалила мене, не приголубила. Не сказала, чи я їй до вподоби, чи що зробить із тим, що сьогодні побачила. Агнес налила мені чаю своєю рукою. У цьому замку отрута й турбота наливалися з одного чайника. Я вже знала це від Сайрена, який місяцями підливав ліки в ту саму чашку, куди інші підливали смерть.

Довелося зробити єдине, що могла. Підняти чашку, подивитися старій просто в безбарвні очі і випити. 

Якщо це капкан, то я вже в ньому, а якщо простягнута рука — то я її потисла.

Агнес дивилася, як я п'ю. І коли порожня чашка дзенькнула об столик, у кутиках її очей сталося щось майже невловне — навіть не пом'якшення, а тінь пом'якшення, перша ластівка чогось теплого в цьому сухому обличчі.

— Гм, — мовила вона. — Випила. — І, помовчавши: — Дурепа. А може, й ні. Час покаже.

Десь усередині, поряд із рудою нахабою-магією, ворухнулося нове, безглузде й непрохане почуття до цієї страшної старої, яка щойно водночас і врятувала мене, і пригрозила мені, і до пуття не сказала ні того, ні іншого. Мені раптом захотілося приходити сюди ще. Захотілося розгадати її. Заслужити, щоб одного дня вона налила чаю без цього свого «поки що».

— Дякую, леді Агнес, — сказала я.

— Не дякуй. — Стара відвернулася до вогню, наче моя вдячність була чимось геть недоречним, як муха в чашці. — Дякують ті, кому більше нема чим платити. А з тебе, дитино, я ще візьму своє. Не сьогодні, може, навіть не цьогоріч, але візьму. Колись.

Помовчавши й не відриваючи погляду від полум'я, вона кинула:

— Можеш іноді приходити. Двері мого крила для тебе тепер відчинені. Тільки попереджаю одразу: я не знаю, на чиєму ти боці. І доки не знатиму, не вирішу, на чиєму я. — Кутик її губ смикнувся. — А поки що ти бодай не наводиш на мене нудьгу. За десять років ти перша, хто на це здатен.