7.2

Не вдавалося мені підтримувати образ тихенької, боягузливої Ейлін. Якщо зараз спробую ввімкнути задню, намагатимусь викрутитись, то тільки закопаю себе так глибоко, що ніхто вже не дістане. Тож я зробила єдине, що залишалося: пішла назустріч удару.

— А вам не спадало на думку, — сказала я неголосно, нахилившись ближче, ніби довіряла їй щось дуже особисте, — що та дівчина, яку ви знали, просто дуже добре прикидалася? Що, може, вона весь час опускала очі не тому, що така є, а тому, що так було потрібно? Іноді людина перестає прикидатися. От і вся зміна.

Дама в темно-синьому довго мовчала. Потім кутик її рота смикнувся вгору. Не зовсім усмішка, але вже не підозра.

— Гм, — мовила вона. — А знаєте, можливо. Цілком можливо. — Вона підвелася, розгладила спідниці й кинула на прощання: — Хай там як, ця нова ви мені подобається більше. Стара ваша версія була надто нудна.

Леді відійшла, а я перевела дух і потайки витерла об спідницю спітнілу долоню. Один напад відбито. Скільки їх ще буде до вечора?

Я підвела очі і зустрілася поглядом із тіткою Агнес.

Стара дивилася просто на мене, ще й невідомо, як довго. І я впевнена, що вона чула кожне слово. Бо хоч би як тихо я говорила, ця жінка прожила в цьому світі інтриг та маніпуляцій набагато довше за мене та певно знала, коли потрібно уважно прислухатись.

Агнес не змінилася на обличчі, просто дивилася. А тоді повільно, ледь помітно нахилила голову. Вона схвалила мене? Отакої! Треба-таки придивитись до цієї бабці.

Коли арфа стихла, служниці винесли низькі столики й розклали карти. Певне місцеву гру з мастями, яких я зроду не бачила: чаші, мечі, місяці й терни. І звісно ж, правил я не знала. Хіба може доля полегшити мені життя просто так? Дулю з маком тобі, Оксано! 

Зате я чудово знала інше: за картами язики розв'язуються, маски сповзають, і людина показує справжнє обличчя саме тоді, коли думає, що зосереджена на грі. Принаймні, в моєму світі було так.

Мене посадили за столик на чотирьох. Навпроти — лілова балакуха, ліворуч — одна з панянок із віялом, а праворуч, гладенько прошелестівши блідо-рожевим шовком, опустилася баронеса Ірен дель Торо.

— Ви ж не проти, леді Ейлін? — проспівала вона, тасуючи карти зі спритністю, що виказувала довгу практику. — Так нудно грати з тими, кого наскрізь знаєш. А ви сьогодні така... непередбачувана.

«Вона сіла поряд навмисне, — подумала я. — Хоче роздивитися мене зблизька. Хоче зрозуміти, чому пташка, яку вона так старанно труїла, раптом цвірінькає на повний голос».

— Зовсім не проти, баронесо, — усміхнулася я. — Я теж люблю… сюрпризи.

Карти лягали на стіл. Лілова дама базікала без упину, панянка з віялом хихотіла, а ми з баронесою вели іншу гру. Вона підкидала мені шпильки, загорнуті в мед, я повертала їх. Вона спитала, чи правда, що герцог тримає наречену під замком, бо боїться, що та накладе на себе руки. Я відповіла, що якби це було так, то мене б зараз тут не було. Вона спитала, чи не задушливо мені в замку Веларді. Я відповіла, що задуха буває різна: буває від тісних стін, а буває від людей, що липнуть і не відстають, які наче п’явки намагаються прослизути навіть в стіни дому герцога.

Бо ось у чому штука: баронеса грала на полі, де я все ще новенька, де я не знала ні правил, ні історії, ні старих образ. Та водночас вона грала проти людини, якої вона геть не знала. Ірен грала проти начальника, який вимагав п'ятдесят сторінок за чотири дні; проти моєї матері з її щотижневими допитами; проти київського метро о шостій вечора і натовпу там. Ірен дель Торо звикла, що жертва тремтить, бо все життя мала справу з жертвами, які тремтять. А я звикла огризатись ще в пелюшках.

На якомусь колі баронеса викинула карту — місяць, перекреслений мечем, — і всі за столиком тихо ойкнули. Вочевидь, щось значуще.

— Програш, — солодко сказала вона мені. — Боюся, леді Ейлін, удача сьогодні не на вашому боці. Як, утім, і завжди останнім часом.

Я подивилася на свої карти. Правил я не знала, але обличчя баронеси читала прекрасно: вона чекала, що я зніяковію, бо програш на людях — це теж маленька публічна смерть.

Тож я зробила те, чого вона не чекала. Засміялася.

— Ваша правда, — весело сказала я, складаючи карти. — Удача мене останнім часом геть зрадила. Уявіть собі, баронесо: я навіть мало не померла. Якась дрібниця в їжі, кажуть. Цілитель так і не з'ясував, що саме. — Я обвела чистими очима столик, потім сусідній, де завмерла сива дама. — Дивовижно, правда? Здорова молода жінка і раптом тане на очах, місяць за місяцем. Добре, що герцог вчасно забив на сполох та змусив цілителя перевірити мене на… алергії. Тепер я в цілковитій безпеці, — я мило всміхнулася просто баронесі в обличчя. — Ви ж за мене раді, правда? 

Тиша за столиком протривала рівно стільки, скільки треба, щоб усі присутні встигли подумати одну й ту саму думку.

Я не сказала «отрута», не сказала «ви». Не назвала жодного слова, за яке мене можна було б притягти перед радою чи перед королем. Я просто кинула в повітря слова про алергію і дала двадцятьом жінкам зв'язати кінці самостійно. Все, що потрібно, вони додумають самостійно.

Рум'янець повільно сповз із баронесиного обличчя. Пальці, що тримали карти, ледь побіліли на кісточках. Усмішка трималася ще кілька секунд, а тоді сповзла й вона.

— Які жахи ви розповідаєте, — видавила Ірен. 

— О, перепрошую, — лагідно мовила я. — Я думала, вам цікаво. Ви ж так цікавитеся всім, що стосується мене.

Сива дама в сірому за сусіднім столиком  відклала свої карти й подивилася на баронесу довгим поглядом. А тоді — на мене і ледь-ледь нахилила голову, точнісінько як годину тому нахилила її тітка Агнес.

Двір відчуває, коли вітер змінюється.