7.1

— Просто перехвилювалась, — рівно відповіла я. — Все ж не хотілося б зганьбитися в такий великий день, впавши, заплутавшись у власній сукні.

Лілова пані на мить розгубилася, бо такого жарту від тихенької Ейлін ніхто не чекав, а тоді гучно зареготала, аж кришталь на полицях знову забринів.

— Ой, та вона ще й дотепна! Чули, дівчата? Дотепна!

Я скористалася її реготом і гарячково обвела поглядом кімнату, перебираючи обличчя в спробах пробудити пам’ять Ейлін. Але-але…

Дві молоденькі панянки біля вікна перешіптувалися за віялами, що геть не виконували свого призначення, і так відверто косували на мене, аж ставало смішно. Сива дама в сірому осторонь дивилася не на мене, а на тітку Агнес — пильно й оцінювально, як дивляться на суперника за гральним столом. Ще одна, у темно-синьому, так рівно тримала спину й так мало говорила, що я подумки внесла її до списку небезпечних. Тихі скрізь небезпечніші за галасливих. Це правило працює в будь-якому світі.

А праворуч від каміна, на нижчому за крісло Агнес, але куди зручнішому за мою банкетку сидінні, сяяла знайома постать.

Баронеса Ірен дель Торо.

Чашку тонкої порцеляни баронеса тримала так невимушено, наче господиня на цьому чаюванні саме вона, а суха стара поряд — лише декорація. Помітивши мій погляд, вона розквітла усмішкою.

— Леді Ейлін, — медово проспівала вона. — Боги милостиві, а ми вже думали, що ви знову занедужали. Ви ж так... легко занедужуєте останнім часом.

«Та що ти кажеш? Як ніби це не твоїми стараннями бідолашна дівчина чахла», — подумалось, а вголос я лише схилила голову на ту саму ввічливу дещицю.

— Дякую за турботу, баронесо. Я зворушена тим, як уважно ви стежите за моїм… здоров'ям. 

В її очах на мить майнуло щось недобре, та одразу ж зникло, поховане під вдаваною люб’язністю. Лілова пані нічого не вловила, а от баронеса зрозуміла натяк. І сива дама в сірому, та, що дивилася на Агнес, теж раптом перевела погляд на мене й більше вже не відводила.

Тітка Агнес досі не зронила ні слова. У кріслі вона склала пташині пальці на колінах і тільки мовчки слухала.

Незручний момент перервала поява служниць, які прийшли розносити чай і дрібне печиво. Дівчина з пузатим срібним чайником схилилася над моєю банкеткою, і від чашки потягло теплою ромашкою з медом. Цей запах ударив мене під ребра гірше за будь-чий погляд. Той самий чай, що його Ейлін, судячи із записів Сайрена, пила щоранку. Той самий, у який два місяці хтось підмішував отруту.

На якусь жахливу мить пальці на чашці заклякли. У потайній кишеньці спідниці холодила стегно пляшечка ніфелу. Я вже навіть потяглася до неї, і раптом зупинилася.

Це ж чаювання, Оксано! Тут двадцять свідків і сама тітка Агнес. Жодна отруйниця при здоровому глузді не сипатиме отруту в чашку при такому натовпі, бо це однаково що самій лягти під сокиру. І навряд це взагалі фізично можливо. Тож, боятись нічого. Мабуть.

Та й виказати ніфел означало продемонструвати, що я знаю про отруту. А звідки тихій Ейлін про неї знати?

Я прибрала руку від кишеньки. Узяла чашку, піднесла до губ і не випила. Просто потримала біля рота, вдихнула пару, наче грілася, а тоді опустила на блюдце недоторканою. Хай думають, що тендітна Ейлін малими ковточками цідить свій чай. Цей жест навіть знайшовся в записах Сайрена: «їла маленькими шматочками, повільно жувала». Репутація Ейлін слухняно зіграла за мене.

Баронеса дивилася, як я підношу чашку до рота, надто уважно дивилася, і повільно, дуже повільно розтягувала губи в ширшій усмішці.От саме в тій усмішці, коли ти знаєш якийсь секрет, і навіть натяк на згадку якого змушує тебе тремтіти від власної геніальності.

«Ага, — подумала я, гріючи долоні об теплу чашку. — Сподівайся-сподівайся. Ми ще побачимо хто кого врешті обхитрить.»

Минула, певно, ціла година, перш ніж лілова дама вичерпала запас історій про чужі весілля, чужі пологи й чужі скандали, а я навчилася підтримувати розмову самими «о», «справді?» та «яка дивовижа». Найбезпечніша тактика, коли не знаєш ні імен, ні підтексту: дай людині говорити про себе, і вона вважатиме тебе чарівною співрозмовницею.

Тоді тітка Агнес ворухнула пальцем, і в кутку ожила невидима досі арфістка. Полилася повільна тягуча музика, від якої хилило в сон і притуплялася пильність. Гості заворушилися, перегрупувалися, попливли по вітальні в новому танці пліток.

Саме тоді й підпливла та, у темно-синій сукні, пані.

Вона опустилася в крісло, яке хтось завбачливо звільнив поряд із моєю банкеткою, розправила спідниці й глянула на мене довгим спокійним поглядом людини.

— Ви дуже змінилися, Ейлін, — тихо, без напору сказала вона. У мене похололо в животі. — Я спостерігаю за вами весь цей час. Раніше на таких зібраннях ви сиділи втупившись у власні руки і відповідали лише кивками. А сьогодні ви, можна навіть сказати, доволі активна. Дивно, правда? Така раптова переміна.

Пам'ять Ейлін мовчала. Жодного імені, жодної підказки, хто це й наскільки близько вона знала справжню Ейлін. Відповідати доводилося наосліп.

— Люди змінюються, — обережно сказала я.

— Люди — так. Поволі, роками, — вона пригубила чай. — А ви змінилися за такий короткий час. Між вашим балом і сьогоднішнім днем минуло геть мало, леді Ейлін, а переді мною наче інша жінка сидить.