Розділ 7

Південне крило зустріло мене тишею іншого ґатунку, ніж решта замку. Тут не пахло ні воском, ні вологим каменем, ні смолистим теплом каміна, до яких я вже встигла звикнути. Сухі трави, старий папір і ще щось гірке лоскотали ніздрі так, що хотілося чхнути. Марта дріботіла на півкроку позаду, пошепки перелічувала мені останні факти й чимраз дужче скидалася на людину, яку ведуть не до вітальні, а на страту.

— Тітка Агнес не любить, коли її перебивають, — видихнула вона. — І коли мовчать, теж не любить. І коли дивляться в очі. І коли не дивляться. Леді, вона взагалі мало що любить.

— Чудовий портрет, Марто. А що ж вона тоді любить?

Покоївка так серйозно задумалася, наче я попросила її назвати столицю неіснуючої держави.

— Чай, — нарешті видушила вона. — І коли хтось зганьбиться. Тоді вона майже усміхається.

Яка чарівна жінка!

— Леді, я мушу сказати, поки ми не дійшли. — Марта понизила голос ще дужче. — Тітка Агнес зі свого крила не виходить. А чаювання вона востаннє влаштовувала ще до того, як я в замку з'явилася. Старші слуги те чаювання й досі пошепки згадують.

Я збавила крок.

— То чому раптом зараз?

— Хіба ж леді Агнес комусь доповідає, чому й навіщо? Але щойно рознеслося, що вона кличе гостей, до неї злетілися всі. Геть усі! І хто запрошення дістав, і хто не дістав, а просто про всяк випадок приїхав. Бо коли людина, яка десять років носа не показувала, раптом відчиняє двері, проґавити таке однаково, що самому з гри вийти.

Ага, то стара щось замислила. Питання в тому, друг вона мені чи ворог?

— Скільки їх там?

— Як я вас одягати виходила, сиділо десятків зо два. Може, вже й більше наїхало. І то не на годину, пані. Такі чаювання тривають півдня. Спершу частування, тоді музика, тоді карти, тоді знову частування. Хто перший встав, той і програв. Леді Агнес така: вона людей висиджуванням бере.

От зараза! В цьому й полягала вся пастка. Клята вибіркова пам'ять Ейлін підкидала мені ім'я лише тоді, коли його власник люб'язно розтуляв рота. Поки людина мовчала, я не відрізнила б герцогиню від компаньйонки. А ці двадцятеро знали Ейлін: її голос, її звички, її манеру сідати на самісінький край стільця й опускати очі. Знали дівчину, якою я зроду не була. За півдня в задушливій вітальні бодай одна з них неодмінно мала помітити, що дівчина до біса змінилась. 

Мені терміново треба було вирішувати, яку стратегію поведінки обрати. 

Перед високими різьбленими дверима Марта поправила мені комір сукні, змахнула з плеча невидиму порошинку, відступила й востаннє оглянула мене, наче прощалась. 

— Тепер ви маєте вигляд справжньої леді, а не пиратілка в халаті, — її кволий жарт зів'яв, не встигши розцвісти. — Я почекаю в коридорі. До леді Агнес чужих покоївок не пускають, такий у неї звичай. Як вийдете, я тут.

Отже, всередину сама. Без єдиної живої душі, яка нашепотіла б мені, хто є хто. Набравши повні груди повітря, наскільки дозволяв корсет, кивнула лакею.

Вітальня тітки Агнес виявилася просторою, темною й переповненою. Важкі портьєри пропускали досередини рівно стільки світла, щоб гості не падали долілиць. Біля стін причаїлися полиці з книжками та засушеними травами в скляних банках. У великому каміні тлів вогонь, наче й він боявся горіти на повну в присутності господині. По канапах і кріслах, що розташувалися широким півколом, сиділи й стояли самі лиш жінки — від молоденьких панянок до сивих матрон, у шовках усіх відтінків, які тільки можна уявити.

І всі, як одна, обернулися до дверей, щойно лакей мене пропустив.

Хвиля поглядів вдарила майже фізично. На балу я хоч ішла попід руку з герцогом, а тут стала сама перед обличчями, половина яких дивилася на мене з тією особливою теплотою, з якою кицька роздивляється підбиту пташку. 

Шепіт прокотився кімнатою й затих. А в кріслі з високою спинкою, в самому серці півкола, сиділа жінка, заради якої сюди злетілася половина двору.

Тітка Агнес виявилася маленькою сухою бабцею. Сиве волосся вона стягнула в гладенький вузол, де жодна шпилька не насмілилася б вибитися. Її темна сукня застібалася під саме горло, а на колінах непорушно лежали зчеплені руки. Важкі персні обтяжували тонкі, як пташині лапки, пальці. Світлими, майже безбарвними очима стара повільно повела по мені, від маківки до підлоги й назад. Так досвідчена господиня роздивляється курку, оцінюючи, чи варта та клопоту з обскубуванням.

Я вклонилася рівно настільки, наскільки вимагала ввічливість, і ні на палець нижче.

— Леді Агнес. Дякую за запрошення.

Стара не відповіла. У тиші було чути, як потріскує камін і як хтось із гостей надто гучно ковтнув.

— Сідай, — нарешті кинула вона. Вузлуватим пальцем стара вказала на низеньку оксамитову банкетку просто навпроти крісла, на видноті в осерді півкола, під прицілом усіх пар очей.

Я пройшла туди через усю вітальню, спиною ловлячи погляди, що повзли за мною. Сідати довелося так, що коліна опинилися нижче, ніж у будь-кого в кімнаті, а стара височіла наді мною в кріслі, мов суддя над підсудним. Вона продумала цю розсадку. О, ця стара продумала все. Таки цікава жіночка, ця тітка Агнес!

Щойно я опустилася, до мене ринула перша.

Огрядна жінка в ліловому, з трьома підборіддями й голосом, від якого бринів кришталь на полицях, вхопила мої руки в гарячі вологі долоні й затрусила ними, як качають воду з колодязя.

— Леді Ейлін! Серденько, ну як же ж я рада вас бачити! А я оце Гертруді кажу: невже наша тендітна Ейлін наважиться вийти на люди після всього? Після всього, що про вас балакають!

«Після всього» вона вимовила з такою смакотою, що я мимоволі задумалася, скількома подробицями те «всього» вже встигло обрости? Та й взагалі, що там про мене вже балакають?! Імені своєї співрозмовниці я, ясна річ, не знала. Пам'ять Ейлін на лілову даму не відгукнулася жодним проблиском.

— Я почуваюся значно краще, дякую, — обережно мовила я й висмикнула пальці.