6.2

Дейн витріщився на мене такими очима, що я потягнулась пальцями перевірити, чи раптом не виросло на моєму обличчі друге око.

— Ви… що?

— Я піду на чаювання до тітки Агнес. 

— Ви здуріли!

— Можливо. Та зараз моє божевілля працює на мене краще за здоровий глузд. — Я підійшла до шафи і розчахнула дверцята. — Сайрен знає?

— Я його не знайшов. Кажуть, з самого ранку поїхав у місто, у казначейство. Повернеться до обіду. До обіду, Ейлін! А чаювання вже починається!

— Чудово. Значить, побачимося з його світлістю вже після того, як я познайомлюся з його тіткою. Так навіть цікавіше.

— Ейлін, ви не розумієте. Тітка Агнес — це…

— Тітка Хільда, помножена на три, я знаю. Але провела ж я якось бесіду з Радою, і чаювання якось витримаю.

Я витягнула з шафи темно-смарагдову сукню. Високий комір застібався під саме горло, довгі рукави прикривали зап'ястки, жодних надмірних прикрас крій не передбачав, зате відтінок зелені тримався з такою благородною глибиною, що поряд із цією тканиною баронеса в своєму смарагдовому намисті потьмяніла б до стану сухого листя. Поверх сукні я кинула на ліжко кремову мереживну хусточку — реквізит для невинного промакування куточка ока в потрібний момент.

Дейн підвівся з крісла з виглядом людини, яка щойно зрозуміла, що в цій кімнаті здуріли вже всі, і він зі своєю ніжкою від стільця в списку божевільних посідає далеко не перше місце.

— Я покличу Марту, — пробурмотів він. — Якщо ви зараз туди йдете, треба, щоб ви мали вигляд справжньої леді, а не…

— А не…?

Дейн зміряв мене поглядом з голови до п'ят. Моє розпатлане волосся стирчало на всі боки, халат сидів криво, під очима залягли темні півмісяці, а на пальцях і на тканині пістрявіли чорнильні плями.

— Не пиратілкою, — чесно зізнався він. — Тільки в халаті.

Я не стримала смішок. Десь серед спогадів Ейлін, які мені все ж були доступні, був образ цієї “пиратілки”. В нас — це міфічна істота кікімора, а тут — пиратілка. Така собі потворна істота, і якої на голові не волосся, а сухий бур’ян. До того ж брудна, смердюча і з гнійниками на потрісканій шкірі.

— Дейне.

— М-м?

— Дякую.

— За що? Що я назвав вас таким нехорошим словом?

— За те, що намагаєтесь мене захистити. Нехай у вкрай екстарагантний спосіб, але намагаєтесь, — я підійшла і легенько торкнулася його плеча. — Це багато значить для мене. Знайте, Дейне Веларді, я колись цей борг поверну.

Молодший Веларді раптом густо почервонів від коміра до коренів волосся, і сріблясті пасма на його скронях, здавалося, на одну мить набули рожевого відтінку. Він кашлянув, відвів погляд, утупився в підлогу і пробурмотів щось дуже невиразне на тему «нема за що, та це просто, я завжди».

Хто б міг подумати: молодший Веларді, який жартує з усього на світі, червоніє від простого «дякую». Я подумки пообіцяла собі ніколи цим не зловживати. Хоча ні  зловживати цим можна, але обережно, з розумом і лише в особливо важливих випадках.

— А тепер, — рішуче скомандувала я, — кличте Марту. У нас часу не більше хвилин десяти-п’ятнадцяти. 

— А мені що робити?

— Біжіть до конюшні і відправляйте найшвидшого хлопчика-вершника за Сайреном. Я хочу, щоб його світлість знав, що відбувається, ще до того, як я переступлю поріг вітальні. І, Дейне…

— Так?

— Ніжку від стільця залиште в моїй кімнаті. Так, про всяк випадок. Раптом баронеса виявиться особливо нестерпною, і мені знадобиться важкий тупий предмет.

Дейн кліпнув. Потім повільно і широко розтягнув губи в усмішці, яка зазвичай прикрашає його обличчя.

— Знаєте що, Ейлін? Раніше я не розумів, чому Сайрен велів мені з вами майже не спілкуватися. А тепер я починаю розуміти. Він просто не хотів, щоб ви навчились від мене поганому!

— Дейне.

— Йду-йду!

Хлопець випрямився, кинув дрин на ліжко, підморгнув мені і вислизнув за двері. У коридорі його кроки прискорилися до півбігу і стихли десь за поворотом.

Я залишилася стояти посеред кімнати в халаті з чорнильною плямою. Шовк смарагдової сукні розливався по ліжку зеленим озером, поряд лежала відламана ніжка стільця. 

Вогонь у грудях знову прокинувся. Він рівно потріскував десь у глибині грудної клітки, тримався тихим полум'ям каміна і терпляче чекав, поки я підкину в нього гарного дубового полінця. Я подумки погладила цю руду нахабу по холці і пообіцяла: полінце буде. Ірен дель Торо особисто принесе.

— Ну що, баронесо, — тихо звернулася я в порожнечу кімнати, — будемо знайомитися по-справжньому.

Кімната відповіла мені скрипом дверних завіс. До покоїв увірвалася розпатлана Марта. Стрічки в її руках перепліталися з гребенями, шпильки стирчали з-між пальців під загрозливим кутом, а обличчя моєї покоївки перекосило від жаху.

— Леді! Тітка Агнес! Чаювання! Лорд Дейн сказав…

— Я в курсі, Марто. Зачиняйте двері. І ому ви несете всі ці речі в руках? Хіба не повинні бути мої прикраси в моїй кімнаті?

Марта старанно зачинила двері і ще раз перевірила клямку, перш ніж обернутися до мене. Я тим часом скинула халат, повісила його на спинку крісла і присіла на стілець біля дзеркала.

— Це не ваші, леді. Лорд Дейн всунув мені в руки всю цю розкіш.

Я тільки кивнула.

— У нас немає часу і мені потрібна ваша рука. І ваш язик, особливо ваш язик. Дорогою до вітальні ви розкажете мені все, що знаєте про тітку Агнес. До найдрібнішої деталі. Її улюблена страва, її слабкі місця, її дратівливі точки, її вороги, її страхи, якщо такі взагалі існують у природі. І, Марто…

— Так, леді?

Я повільно повернула голову до ліжка. Мій погляд ковзнув по смарагдовому шовку і зупинився на дерев'яному уламку, який невинно лежав поруч у позі мирного предмета інтер'єру.

— Якщо комусь у замку прохопитеся, що в моїй спальні бачили ніжку від музичного стільчика, я скажу всім, що ви закохані в леді Хільду.

Марта простежила очима за моїм поглядом. Її очі ковзнули по сукні, по дерев'яному уламку поверх шовку і повернулись до мого обличчя без сліду посмішки. Шпильки в її пальцях легенько брязнули одна об одну.