6.1

Дейн вимовив це таким тоном, яким повідомляють про повінь, землетрус і початок війни одночасно. Я чекала продовження, але продовження так і не було. Молодший Веларді дивився на мене виряченими очима і явно сподівався, що я сама себе налякаю до потрібного градуса.

— І? — нарешті підштовхнула я.

— І все, — Дейн розвів руками, і ніжка від стільця описала в повітрі недбалу дугу. — Тітка Агнес. Вийшла. Зі своїх покоїв. Уперше за… не знаю, за рік, можливо. Востаннє вона з'являлася на похороні нашого дядька, і то лише тому, що небіжчик їй нагрубив у заповіті, за її словами, звісно.

Мені довелось придушити бажання закотити очі і ляснути себе по лобі. Ну, і бажання тріснути молодшого Веларді також довелось придушити.

— Дейне, я вашу тітку Агнес жодного разу в житті не бачила і знаю про неї лише те, що Сайрен назвав її ще страшнішою за тітку Хільду. Можете уточнити, чим саме її вихід загрожує особисто мені?

— Тим, що вона організувала чаювання.

— Чаювання? — повільно повторила я.

— Так, кляте чаювання. До біса розкішне, на двадцять чотири персони.

— Прямо зараз?

— Саме так! Прямо зараз, у великій вітальні, — Дейн підняв ніжку від стільця. Його жест нагадав мені військового маршала з парадного портрета, тільки замість жезла в руці у нього стирчала меблева деталь з обідраним лаком. — І в цій великій вітальні, моя люба майбутня невістко, на цей момент зібралося не менше дванадцяти леді. Тітка Агнес їх викликала своїми листами ще тиждень тому. Просто Сайрен про це не знав, бо ця жінка з ним не розмовляє з позаминулого року. А слуги мовчали, бо її в нашому замку бояться сильніше за Сайрена, а тут, скажу вам відверто, такого досягти — справа доблесна.

Я повільно вдихнула. От тобі й маєш! 

— Дейне. Хто конкретно сидить у вітальні?

Дейн смикнув плечем, перехопив дрин зручніше і почав загинати пальці.

— Двоюрідні бабусі, чиїх імен я навіть під загрозою смерті не пригадаю. Леді Морвен, дружина лорда-радника, страшна жінка, якщо чесно. Дві старі подруги тітки Агнес з молодості, обидві з характером. Двоюрідна сестра Хільди. Леді Тавіс і…

Він зробив театральну паузу, скривив обличчя від уявного болю в зубі і закінчив:

— …і баронеса.

Щось гаряче і нетерпляче заворушилось у грудях. 

— Ірен дель Торо?

— Так, вона. Прийшла першою і зараз сидить праворуч від тітки Агнес.

Я повільно встала з крісла, спираючись долонями на бильця. Швидші рухи загрожували перекинути столі, а столу шкода: різьблені ніжки виблискують, поверхня доглянута, і за ці кілька днів у нас із ним встановилися робочі стосунки.

— Дейне.

— Так?

— Поясніть мені, заради всіх богів, як вам спало на думку, що оптимальне рішення цієї ситуації — зламати мені руку?

Дейн подивився на мене з виразом дитини, яка не розуміє, чому її пиріжок з землею не оцінили належно.

— А хіба не оптимальне? Дивіться: ви з'являєтеся в коридорі з рукою на перев'язі. Дві крупні сльозини в очах. Бліде обличчя, на ногах не тримаєтеся. Я вас веду під лікоть, вірніше, під другий лікоть, який ще цілий, і кажу: «Тітко Агнес, наречена Сайрена щойно впала зі сходів, лікар категорично заборонив будь-яке хвилювання, на жаль, вона не може бути присутня на чаюванні». Тітка Агнес обурюється, але відступає, бо проти травми навіть вона безсила. Ви повертаєтеся до себе, леді розходяться, я знаходжу Іду, Іда вас лікує за два дні. Все. Чиста перемога, і дешева ціна.

— Дешева? — я недовірливо примружилася. — Дейне, ви пропонуєте мене скалічити!

Він обурено випростався в кріслі, ніжка від стільця знову зметнулася в повітря, і я мимоволі відсунулася на півкроку.

— Це непередбачувані обставини. Я ж і кажу, можна обмежитися ногою. Ви могли б сидіти, ну, в кріслі.

— Дейне!

— Що?

— Поставте ніжку від стільця на підлогу. Зараз же.

Дейн з ображеним виразом опустив свою зброю на килим і притримав долонею. 

Я стояла посеред кімнати і важко дихала. Подумки рахувала вдихи від одного до десяти. На третьому вдиху в грудях помітно полегшало. На сьомому в голові прояснилося настільки, що я знову розрізняла окремі думки. На десятому я зрозуміла, що план Дейна скандально безглуздий, але інстинкт у нього спрацював правильно.

Але я не збиралась ігнорувати той факт, що жінка, через яку Ейлін два місяці ковтала отруту у чаї, жінка, чиї руки, нехай і через посередників, тягнулися до горла дівчини, чиє тіло я зараз маю, сидить десь у замку, посміхається, тримає чашку і чекає, коли я вийду до неї з опущеним поглядом, розгубленим виразом на обличчі і тремтячими пальчиками.

Магія в моїх грудях радісно муркнула. Пальці на моїх долонях самі собою стиснулися в кулаки. Я повільно розтиснула їх і змусила себе посміхнутися. Посмішка вийшла така, що Дейн про всяк випадок посунувся в кріслі ближче до спинки.

— Дейне, — нарешті заговорила я, і мій голос звучав напрочуд рівно. — Забудьте про вашу ідею. Нічого ламати мені сьогодні не будуть.

— Ейлін…

— Я піду на чаювання.