Розділ 6

Спала я погано. Лежала з розплющеними очима, вдивляючись у бузкові складки балдахіну, і двадцять третій раз перемелювала в голові вчорашню бібліотечну розмову з герцогом. Кожне його «знав і не втрутився», кожне «виграв їй час», кожне «ви моя надія» поверталося до мене з нового боку. Я вперто перевертала подумки одну й ту саму гнилу картоплину і шукала бодай один здоровий бочок.

Здорового боку не знайшлося. Картоплина гнила з усіх боків, ще й смерділа на додачу.

До світанку я тричі сідала в ліжку, тричі гепалася назад на подушки, двічі підходила до вікна і притискала чоло до прохолодної шибки. Двічі подумки складала промову, щоб уранці кинути Сайрену в обличчя все, що про нього думаю. Соковита виходила промова, треба сказати. З оборотами, з образами, з добірним київським лексиконом, який я зазвичай тримала для особливо тяжких випадків на роботі. Використовувала його для замовників, що правили технічне завдання вп'яте, і для бухгалтерок, що чомусь вважали нормою затримати зарплату на місяць. Шкода тільки, що половину тих оборотів Сайрен не зрозумів би, а місцеві аналоги не передавали весь емоційний спектр, який хотілося передати. 

Бузкове небо за вікном поволі світлішало. Саме у дрімотній передранковій тиші, коли вже й думати тверезо моя голова відмовлялася, народилося рішення.

Варто-таки підігравати Сайрену. Тимчасово, звісно, до першої брехні.

Логіка вибудовувалася простенько. По-перше, кулон з шиї не знімається, тож поки я тягаю на собі цю прикрасу, втеча залишається теоретичною. На рівні мрій про те, що я раптово вмію літати. По-друге, поза стінами замку чигають ризики, поряд з якими герцогська параноя видається м'якою ніжною периною з лебединого пуху. По-третє, якщо я зараз грюкну дверима й оголошу відкриту війну, то програю йому, отруйникам, раді й усім тим леді, у яких моя мордочка вже стирчить упоперек горла. По-четверте, на моїх руках з'явився серйозний козир, а саме магія вогню. Викидати такий козир у смітник через образу, то вже навіть не стратегія, а справжнісінька дурість.

Тому підіграю. Але лише на своїх умовах.

Перша моя умова звучала просто: жодних потаємних планів за моєю спиною. Сайрен викладає всі карти на стіл, інакше нашій милій співпраці кінець, і вже я подбаю про те, щоб кінець той вийшов гучним. Друга: ніяких добавок у мою їжу без мого відома. Якщо я погоджуся на ритуал, то погоджуся з відкритими очима, а не як телятко, яке тягнуть за мотузочку до різника, ще й приспівуючи. Третя: я хочу мати доступ до інформації нарівні з ним. Хто мене труїв, хто наказував, хто стоїть за всім цим — я мушу знати все, що знає він. 

А четверту умову, мабуть, ще додам, коли вигадаю. Знаючи свою натуру, точно ще щось вигадаю.

Я скинула ноги з ліжка, накинула халат поверх нічної сорочки і всілася за стіл писати. Великий і акуратний список того, чого я хочу від цієї угоди, разом із тим, що готова дати натомість. Перо в моїх пальцях бунтувало, плювалося чорнилом і ляпало на папір жирними ляпклямами. Рука вже трохи призвичаїлася до тутешнього письмового приладдя, тож літери виходили хоч і кривенькими, та читабельними. У моєму світі мені за такий почерк у школі ставили двійку з мінусом. Тут же, серед витончених аристократичних завитків, мої «друкарські» літери видавалися мало не сільською простотою.

Десь на середині списку у двері забарабанили. Так барабанити могла людина, яка або тікала від дракона, або сама ним і була.

— Ейлін! Ейлін, відчиняйте, тут катастрофа!

До мене долинув голос Дейна. Я завмерла з пером у руці, бо вчора собі пообіцяла, що цей замок мене більше нічим здивувати не зможе. Поспішила з висновками, виявляється. Я відклала перо, обтерла пальці об поли халата. На тканині залишилися чорнильні смужки, ну й нехай, халат і так не парадний. Я попленталася до дверей.

Дейн увалився в кімнату ще до того, як я встигла зробити крок назад. Сріблясті кучері на його голові стирчали на всі боки більше, ніж зазвичай. Молодший Веларді скидався на людину, що щойно встромила пальці в розетку. Сорочку він застебнув криво: два верхні ґудзики промахнулися повз свої петлі, і комір висів перекошеним вузликом, відкриваючи ключицю. У правій руці Дейн стискав щось дерев'яне, схоже на короткий товстий ціпок. 

— Слава всім богам, ви вже встали! — видихнув Дейн, плюхнувся в крісло біля столу і вперся ціпком у підлогу так енергійно, наче збирався ним підпирати стелю від обвалу. — Ейлін, час критичний. Ну, тобто, у нас обмаль часу, а варіантів ще менше. Власне, варіант я бачу один, і він вам не сподобається. Та ви послухайте, перш ніж казати «ні».

Я подивилася на нього з тим виразом, з яким мама колись дивилася на мене, коли я о другій ночі поверталася з університетської вечірки і клятвено запевняла, що абсолютно тверезо стою на двох ногах. Мама, до речі, тоді мовчки наливала мені склянку води і йшла спати. Найгірший вид виховної роботи, бо в її очах читалось все те, про що вона промовчала.

— Дейне, стоп. — Я підняла руку. — Я нічого не зрозуміла. Що сталося? Що це за палиця? І чому ви такий розпатланий, наче за вами вовки гналися від самого світанку?

— Ця палиця, насправді, ніжка від маленького стільця з музичної кімнати. — Дейн з ентузіазмом помахав ціпком у повітрі, і його очі загорілися гордістю. Демонстрував він щонайменше королівський скіпетр. — Я її щойно відламав. Пробачте, я страшно поспішав, а нічого годящого по дорозі мені не трапилося. У холі, щоправда, стояв красивий канделябр, але я подумав, що це буде занадто.

— Ви… відламали ніжку від стільця?

— Так.

— Навіщо?

Дейн набрав повітря в груди, видихнув і подивився мені просто в очі з виразом людини, яка готувалася запропонувати щось дуже розумне, а може, навіть геніальне.

— Ейлін, я зараз маю вам зламати руку. Або ногу. На ваш вибір, я не диктатор. Думаю, рука вийде гуманніше, бо з ногою ви далеко не дочвалаєте, а руку можна гарно перев'язати, накласти таку ефектну пов'язку через шию, додати трохи бідного виразу обличчя, і виглядатимете дуже переконливо. Я навіть готовий ламати акуратно, я знаю одне таке місце на передпліччі, там кістка тонка і рівно ламається, зате швидко загоюється. У дитинстві я собі ламав двічі, тож особистий досвід маю…