4.4

Я набрала повні легені повітря, гучно видихнула і дійшла висновку: коли вже мені судилося застрягти в чужому світі, в чужому тілі, з чужим нареченим, що відстежує мене через кулон і приносить книги замість квітів,  то я принаймні пройду цей шлях з максимальною кількістю сарказму, який цей середньовічний світ здатен витримати. Виключно подумки, звісно. Варто відкрити рота, і мене радісно спалять на першій-ліпшій площі.

У двері постукали.

— Увійдіть, — покірно промовила я голосом Ейлін: тихо, м'яко, з опущеними долу очима.

Двері відчинилися, і в мої покої зайшов Сайрен. Слідом за ним прошелестіла юбками Іда. Замикав це ранкове шестя Дейн, якого явно ніхто не запрошував, але який все одно прийшов, і жував на ходу червонобоке яблуко, і сяяв такою посмішкою, з якою зазвичай повідомляють про скасування податків.

Моя трійця союзників (якщо поплічниками можна назвати людей, що або не знають правди, або знають і тримають мене на короткому повідку) розташувалася в кімнаті. Я по черзі оглянула кожного: герцога з його холодним поглядом монетного металу, Іду з чашкою трав'яного чаю в руках, Дейна з його яблуком і сонячним настроєм. Команда мрії, нічого не скажеш.

— Доброго ранку, — промовив Сайрен, і його погляд замислено пройшовся по моїй спідниці на рівні колін.

Коліна я старанно прикрила довгим темно-синім подолом, але для мага крові, якому кожна подряпина на моєму тілі здавна повідомляється пульсацією кулона, тканина спідниці становила приблизно таку ж перешкоду, як туман.

— Доброго ранку, — відповіла я і подумки прикинула вагу глиняного глечика на туалетному столику.

Замість метання снарядів я видавила з себе вчорашню відрепетирувану посмішку Ейлін — лагідну, несмілу, з нотками праведної скорботи. Герцог вивчав мою гру кілька секунд. Потім мовчки відвернувся і пройшов до столу.

— Починаємо, — кинув він через плече. — Часу в нас обмаль.

Дейн відкусив ще шматок яблука і вмостився поруч з братом, безтурботно закинувши ногу на ногу.

— Не хвилюйтесь, Ейлін. Рада — просто купка старих панів, які понад усе на світі обожнюють слухати самих себе. Киваєте, посміхаєтесь і категорично не перебиваєте лорда Тавіса, коли він вкотре заведе свою коронну пісню про битву при Кроненбурзі. Він її виконує на кожному засіданні вже сорок років поспіль. Слова знає напам'ять половина палацу, а пес з конюшні навіть вміє підвивати приспів.

— Дейне, — не піднімаючи очей, сказав Сайрен.

— Га?

— Стули рота і не вдавися яблуком.

Дейн з'їв ще шматок і змовницьки мені підморгнув. У куточку душі заворушилося незручне припущення: якщо одного дня доля викине мене з цього палацу, за Дейном я, мабуть, щиро сумуватиму.

Іда тим часом тихо опустилася на стілець навпроти і поставила свою чашку на стіл. Від чашки повіяло чебрецем і чимось гірким, аптечним, що моя пам'ять відмовилася розпізнавати. Стара подивилася на мене проникливо, глибоко, і мені захотілося одночасно відвернутися і розплакатися їй у коліна.

— Ну, дитино, — мовила вона. — Показуйте мені свою нову магію. І помоліться усім богам, щоб рада виявилася хоч трохи менш спостережливою за мене.

Я слухняно витягнула руки долонями догори. Магія всередині грудей сонно ворухнулася, потягнулася лінивою кішкою після довгого сну, і тепле поколювання побігло від ребер до кінчиків пальців. 

«Ну давай, — подумки звернулася я до своєї нової чи-то подружки, чи навпаки. — Покажи їм, на що ти здатна. І мені заразом покажи, а то я твоїх намірів за своїми не знаю».

З моїх долонь вилилось тепло.

Чашка Іди підскочила на столі і дзенькнула. Три свічки в канделябрі на каміні спалахнули одночасним букетом, хоча до моєї демонстрації стояли холодні й неторкані. Повітря в покоях загусло, потеплішало, і пахнуло розжареною пічкою. Волосся на моїй потилиці стало дибки від статики. Дейн завмер з напіввідкритим ротом, забувши дожувати яблуко.

Сайрен не здригнувся. Його погляд прикипів до моїх долонь, над якими тремтіло повітря дрижанням літнього марева над асфальтом. У герцогських очах прокинувся той самий гострий холодний інтерес, з яким він роздивлявся мене під час танцю.

— Цікаво, — промовив герцог.

— Цікаво?! — Дейн нарешті проковтнув шматок яблука. — Вона щойно підпалила свічки з іншого кінця кімнати! Це… Це взагалі…

— Тихо, — коротко обірвав Сайрен.

Дейн клацнув зубами.

Іда обережно взяла мої руки у свої долоні. Довгі сухі пальці знахарки обхопили мої зап'ястки легко, але обережно, і стара завмерла на якусь мить, схиливши сиву голову набік, прислухаючись до мого пульсу. Ну чи що вона там відстежувала?

— Вогонь, — нарешті постановила знахарка. — Магія вогню. Сильна, некерована, але однозначно вогонь.

— Касселі завжди мали магію землі, — негучно заперечив Сайрен. — Жоден Кассель за п'ять поколінь не володів вогняним даром.

— Ну, — Іда відпустила мої руки і перевела погляд на герцога, і у темних очах знахарки заклопотаність перемішалася з чорним гумором. — Тоді раді ви урочисто повідомите, що дівчина являє собою рідкісний особливий випадок. Натякніть на мутацію роду, посилайтеся на потрясіння після хвороби або на божий дар у нагороду за добрі справи. Вигадайте щось красномовне і переконливе. Ви герцог Веларді, вас послухають і не перепитають.