4.2

Він довів мене до дверей у сад, і через хвилину тепло замкових стін густою хвилею обгорнуло мене з голови до п'ят. Шкіра згадала про холод саме тоді, коли холод відступив, і тіло зрадницьки затремтіло: спершу зуби зацокотіли, потім коліна підігнулися, а мокрі пальці на ногах судомно стиснулися на кам'яній підлозі.

Сайрен зупинився й обернувся. Його погляд неквапливо пройшовся моїм підборіддям, що дрібно здригалося, моїми руками, що комкали його накидку на грудях, моїми брудними босими ступнями. Щось швидке промайнуло його обличчям і зникло раніше, ніж моя заціпеніла свідомість встигла його розпізнати.

— Йти можете?

— Я перелізла через палацовий мур і приземлилася в калюжу, — буркнула я. — Думаю, ходити мені ще під силу.

— Ваш сарказм вселяє надію, що з вами все гаразд.

— Мій сарказм лишився моїм єдиним надбанням, тому я його ощадливо витрачаю.

Коридорами ми йшли поруч. Герцог тримався на відстані витягнутої руки — достатньо близько, щоб підхопити мене при падінні, але не дозволяв своїм пальцям торкнутися моїх. Його довгі кроки помітно скоротилися, підлаштовуючись під мої. Дрібниця, на яку інша людина не звернула б уваги, але я звертала увагу на всі дрібниці. У палаці, де кожен другий шпигував на кожного першого, саме з таких дрібниць складалася різниця між союзником і ворогом. Або між ворогом і хорошим актором, що грає союзника. Останній варіант я поки що не виключала.

Біля моїх дверей він зупинився.

— Завтра останній день перед радою, — промовив герцог, склавши руки за спиною. — Зранку я приведу Іду, і вона перевірить вашу магію ще раз і скаже, чого чекати. Вдень ми з вами пройдемо всі можливі запитання ради і порепетируємо відповіді. Увечері вас чекає обід із Дейном і лордом Морвеном, щоб ви попрактикували роль у відносно безпечній компанії.

— Морвен знає? — запитала я.

— Морвен знає, що ви нездужаєте й поводитесь дивно після хвороби. Йому цього достатньо.

— А Дейн?

— Дейн не вміє зберігати таємниці, тому Дейн знає рівно стільки, скільки Морвен, і ні слова більше.

Я кивнула і за мить згадала про накидку на своїх плечах. Рука потягнулася до застібки, але герцог рухом долоні зупинив мене.

— Залиште. Камін у ваших покоях давно згас, і поки ви його розпалите, встигнете замерзнути вдруге.

— У мене є ковдри.

— У вашому розпорядженні ковдри, крадена завелика спідниця і план втечі, який я розгадав за десять хвилин. Залиште ще й накидку.

Щоки мої спалахнули, і жар прокотився від шиї до скронь. Темрява коридору прикрила мене від герцогського погляду, хоча його здатність відчувати чужу кров робила мою подяку темряві дещо сумнівною.

— Ви знущаєтесь?

— Я констатую факти.

— Принизливі факти нічим не відрізняються від знущання.

— Факти не бувають принизливими. Корисні або некорисні факти існують, і вам варто знати, що ваша конспірація потребує серйозного вдосконалення, якщо ви плануєте виживати в палаці, де донощики складають більшість населення.

Гаряча злість заворушилася під моїми ребрами і майже відразу зіткнулася з чимось неприємнішим — з роздратованим розумінням того, що він знову мав рацію. Рацію він мав і з ніфелом, і з книгою, і з нотатками, і взагалі з усім на світі. Його вічна правота дратувала мене сильніше, ніж сама моя провалена втеча.

— Доброї ночі, герцоге, — процідила я і взялася за дверну ручку.

— Ейлін.

Моя рука застигла на холодному металі. 

— Так? — видавила я.

— Ви можете тікати скільки завгодно, але я завжди вас знайду.

Герцог повідомив мені це спокійним буденним тоном, яким повідомляють про час обіду або погоду за вікном, і саме ця буденність надала його словам фізичної ваги. Плечі мої відчутно опустилися, поки він розвертався і йшов коридором, аж доки його кроки не стихли десь за поворотом. Я прослизнула в покої, зачинила за собою двері й притулилася до них спиною.

Накидка на моїх плечах пахла ним — шкіряним ременем, димом з каміна й гіркою травою, яку я не змогла розпізнати. Я стягнула її з плечей, кинула на крісло і мокра, брудна, з подряпаними колінами й крижаними ступнями вкладалася у широке ліжко. 

Ну а що робити? Холодно ж!

У стелю я дивилася довго і вперто.

Потім моє тіло зрадницьки повернулося на бік, і погляд упав на накидку, кинуту на крісло. Я встала, підійшла до крісла, накинула накидку поверх ковдри і знову лягла, бо холод не давав мені заснути, а будь-яка розумна людина на моєму місці зробила б те саме. Питання терморегуляції не мало жодного стосунку до герцога чи його запаху, і я подумки повторила це собі кілька разів, доки сон нарешті не зглянувся і не накрив мене з головою.