4.1

Вітер підхопив кілька сріблястих пасм його розпущеного волосся, і вони заблищали в місячному світлі. Картинка з фентезійного роману, ні більше ні менше. Якби я зараз не стояла босоніж у калюжі з подряпаними колінами, може, навіть оцінила б цю красу. Але зараз мені хотілося тільки одного — щоб земля розступилася й проковтнула мене разом із цією клятою калюжею!

— Як ви мене знайшли? — голос прозвучав рівніше, ніж я сподівалася.

— Я вас не шукав. Я чекав.

— Чекали? В сенсі, ви тут стояли й чекали?

— Третю ніч.

Я приголомшено кліпнула. Потім кліпнула ще раз, бо інформація доходила до мозку повільніше за потрібне. Коли нарешті дійшла — всередині одночасно спалахнули надія й злість, і злість перемогла з великим відривом.

Три ночі. Він три ночі стояв на цьому мурі й чекав, поки мої плани дозріють? Три ночі дивився, як я ретельно готую свій геніальний план втечі, і навіть пальцем не ворухнув, щоб мене зупинити! Та якого, власне, біла?!

— Ви знали, що я спробую тікати? 

— Підозрював. Ви вкрали одяг із пральні позавчора — мої люди помітили. Ви оглядали мур учора вдень — садівник доповів. Ви запам'ятовували розклад охорони протягом двох днів, і, мушу визнати, зробили це досить якісно для людини, яка тут четвертий день.

Мене затопило соромом. Гарячим, їдким, від якого вуха запалали й горло стиснулося. Я вважала себе розумною, я пишалася своїм планом, я ретельно відраховувала кроки охоронців і запам'ятовувала зміни вахт — а він увесь цей час спостерігав і чекав, поки я нарешті зроблю свій передбачуваний крок. Відкрита книга. Ось ким я для нього виявилася — відкритою книгою з великим шрифтом!

— Якщо ви знали, чому не зупинили раніше? — голос таки дрогнув, бо я стояла мокра й босоніж у листопадовій калюжі, мене понизував холод, а все, що я планувала двадцять чотири години, розсипалося за кілька хвилин.

Сайрен безшумно зістрибнув із муру й підійшов до мене. Зупинився за два кроки. В місячному світлі його обличчя зберігало звичний спокій, але щелепа стиснулася трохи сильніше за потрібне, і ця деталь підказала мені, що спокій коштує йому чималих зусиль. 

О, то пан Веларді все ж не крижаний?

— Хотів побачити, як далеко ви здатні зайти, — сказав герцог. — І продемонструвати, що це неможливо. І ні, не тому, що я вас зупиню, хоча я вас зупиню, можете не сумніватись. А тому, що за межами цього замку у вас нічого немає. Ви не знаєте мови так добре, як вам здається. Ваш акцент змінився, і будь-який уважний торговець на ринку це помітить. У вас можливо є кілька монет, але навіть одна ніч у найдешевшій таверні коштує три. Ви не знаєте географії, не знаєте законів, не маєте документів. А будь-хто без документів і супроводу в Ельдорі потрапляє або в борговий дім, або ще гірше.

Кожне його слово падало на мене крижаною краплею. Мені хотілося заткнути вуха, заперечити, відповісти щось дотепне й їдке, але не могла, бо він мав рацію, і від цієї рації мене нудило. Я ненавиділа його за правоту, себе — за те, що не продумала цього, а цей клятий світ — за те, що він існував, коли мій, нормальний, зрозумілий, із метро й WiFi, десь тут, за тонкою стіною між реальностями, недосяжний і глухий до моїх проблем.

— Я розберуся, — процідила крізь зуби.

— Ні, не розберетесь.

— Ви не можете тримати мене тут силою!

— Можу і буду, — Герцог витягнув руку вбік, долонею вгору. Над його долонею спалахнуло маленьке блідо-блакитне світло — холодне, схоже на вогонь, але без жодного тепла. Сяйво залило провулок, калюжу, мої босі брудні ноги й обличчя Сайрена, на якому сірі очі в блакитному освітленні перетворилися на майже білі.

— Це магія крові, — сказав він, і вогник яскравіше спалахнув. — Моя магія. Поки ви носите кулон Веларді... — герцог кивнув на мою шию.

Я піднесла руку до горла й намацала камінь. Камінь, про який я забула, бо носила його з першої хвилини тут і перестала помічати. Яка ж я дурна!

— ...я знатиму, де ви. Завжди. Ви можете тікати до самого моря, і я знайду вас, перш ніж ви побачите берег. Я знайду вас, навіть якщо ви вже будете на дні.

Мої пальці міцно стиснули кулон. Камінь виявився теплим, і тепер я зрозуміла чому: він слабко пульсував, і цей ритм збігався з биттям мого серця. Від усвідомлення цього мене продрав мороз по хребту. Ця штука працювала на мені, як GPS-браслет на підсудному. Тільки підсудний хоча б знає, що на ньому браслет! От тобі й привіт місцеві технології!

— Зніміть його з мене, — прогарчала, і кісточки на руках, що стискали кулон, побіліли.

— Не можу. Мій батько надів його на шию Ейлін під час церемонії заручин шість років тому. Зняти може лише людина, яка наділа, або смерть одного з наречених.

— А ваш батько може зняти?

— Мій батько помер п’ять років тому.

Я відпустила кулон. Він упав назад на груди, теплий і пульсуючий, і мені захотілося по-справжньому некрасиво заплакати. В останній раз я так плакала в двадцять два, коли дізналася, що хлопець, з яким я зустрічалася рік, одночасно зустрічався ще з двома. І кричати теж хотілось. І навіть добряче відгамселити щось чи когось. Краще за все, могилу старого Веларді, якщо вже до нього самого доступу немаж! Глибока безпорадність накрила мене: ти в пастці, і пастку закрили до того, як ти в неї потрапила.

Але сльози я втримала. Сайрен Веларді стояв переді мною, блакитний вогник усе ще горів, і плакати перед ним я не планувала.

— Ви тримаєте мене на повідку, герцоге, — фактично виплюнула я в обличчя чоловіка.

Сайрен обурено скривився.

— Я тримаю вас у безпеці.

— А різниця в чому?

Герцог не відповів. Замість слів він загасив вогник — просто стиснув кулак, і світло зникло — і стягнув із себе верхню накидку. Чорна довга тканина ще зберігала тепло його тіла. Сайрен простягнув її мені.

— Одягніть. Вам холодно.

— Мені не...

— Вам холодно. Одягніть накидку, інакше я одягну її на вас сам, і ми обоє почуватимемося ніяково.