Розділ 4

Ідея прийшла мені в голову на другий день підготовки до ради, десь між запам'ятовуванням алергії баронеси Моріс на лілії — це треба мати на увазі при виборі парфуму — і повним титулом лорда Тавіса, без якого він ображається, а титул складався з дванадцяти слів і звучав так, що будь-який маг позаздрив би такому заклинанню.

Ідея вражала своєю простотою: піти звідси.

Просто піти. Вийти із замку, пройти місто, дістатися до якихось воріт чи стіни, вийти за межі, знайти тихе безпечне місце й спокійно, без вогнища на площі та аналітичних поглядів сріблястоволосих герцогів, розібратися, що зі мною сталося й чи можна це виправити.

План мав кілька очевидних проблем. Я не знала міста, не мала грошей, не вміла користуватися місцевою магією, носила сукню, в якій неможливо бігти, і обличчя Ейлін впізнали б на кожному розі. Але двадцять сім років у Києві навчили мене одній корисній речі: ідеальних планів не існує, а недосконалий план, виконаний вчасно, переможе ідеальний план, виконаний ніколи.

Тому я почала готуватися.

Першою проблемою став одяг. У сукнях Ейлін тікати все одно що в бальній сукні бігати стометрівку: технічно надіти можна, але далеко в ній не втечеш. Мені потрібно щось простіше, темніше, без дванадцяти шарів тканини й корсету, який перетворював дихання на розкіш.

Я дочекалася, поки Марта піде на кухню, і прослизнула в приміщення біля пральні — знайшла його вчора під час однієї зі своїх «рекогносцирувальних прогулянок» замком. Там, серед купи простирадл і робочого одягу прислуги, мені трапилося саме те, що потрібно: темно-коричнева спідниця з грубої тканини, сіра полотняна сорочка й накидка з каптуром, яка пахла кіньми й вогкістю. Усе це я загорнула в ковдру й пронесла до своїх покоїв. Ніхто мене не зупинив, бо слуги в цьому замку звикли не дивитися леді Ейлін в очі. Нарешті ця звичка зіграла мені на руку.

Далі я взялася за гроші. У шухляді Ейліного столу знайшовся маленький гаманець із п'ятьма монетами. На кожній красувався профіль якогось бородатого чоловіка в короні й цифра «5» — скільки це коштувало, я уявлення не мала, але п'ять монет переважали нуль, і гаманець перекочував до моєї кишені.

Потім я зайнялася маршрутом. Увесь вечір я провела, гуляючи замком і вдаючи, що мені потрібне свіже повітря. Бічний вихід через сад знайшовся швидко. Сад розтягнувся великий, обнесений кам'яним муром, але біля старої теплиці мур зруйнувався й осів досить низько, щоб через нього можна було перелізти. За муром починався провулок, далі йшла вулиця, а далі... далі я збиралася розібратися по ходу. Деталі хай турбують перфекціоністів, а я не вони.

Залишалося вирахувати час. Після десятої вечора замок завмирав. Слуги розходилися по кімнатах, охоронці стояли біля головних воріт і парадного входу, а бічні частини замку залишалися без нагляду, бо ніхто тут не очікував, що хтось захоче звідси тікати. Це ж замок герцога Веларді. Люди сюди рвалися, а не навпаки.

Що ж, викусіть графе, я бунтарка!

О десятій вечора я загасила свічки в покоях, лягла в ліжко й дочекалася, поки Марта зайде побажати мені доброї ночі. Покоївка зайшла, побажала, перевірила камін, поправила ковдру, а я лежала нерухомо з закритими очима, дихаючи рівно й повільно, точно в глибокому сні. Ейлін завжди засинала рано, і Марта не здивувалася.

Двері за нею зачинилися. Кроки стихли в коридорі. Я дочекалася ще двадцяти хвилин, відраховуючи їх у голові, бо годинника в мене досі не з'явилося, а потім встала, скинула нічну сорочку й натягнула крадений одяг.

Спідниця звисала до підлоги, і мені довелося підв'язати її мотузком, знятим зі штори. Від сорочки тхнуло чужим потом і пральним милом. Вовняна накидка важко лягла на плечі, а каптур так щільно закрив обличчя, що навіть я сама себе не впізнала в дзеркалі, коли глянула востаннє.

У дзеркалі стояла замурзана дівчина без роду й титулу — саме те, чого я й хотіла.

Двері я відчиняла повільно, тримаючи ручку обома руками, бо петлі в цьому замку, здається, змащували востаннє десь до коронації позаминулого короля. Коридор зустрів мене темрявою. Свічки вже погасли, тільки далеко, на перехресті двох проходів, самотньо горів ліхтар, і тіні від нього довгими смугами лежали на стінах.

Ступати довелося босоніж, бо туфлі б гучно цокотіли по каменю, а крадених чобіт я не знайшла. Підлога холодила ступні крижаним холодом, і кроків через десять я перестала його відчувати. Це, мабуть, означало або адаптацію, або обмороження. Та з цим розбиратимуся пізніше.

Сходи вниз, на перший поверх, я здолала, притискаючись до стіни спиною — збоку, мабуть, я нагадувала не шпигунку зі стрічки, а привида в мішку, що крадеться на власні поминки. Унизу панувала тиша, тільки з боку охоронних покоїв долинали голоси: хтось розмовляв, хтось сміявся. Я обійшла це місце великим колом, через господарський коридор біля кухні.

Від кухні тягнуло вчорашнім хлібом і часником, і мій шлунок болісно стиснувся, нагадуючи, що за весь день я з'їла тільки те, що Марта принесла особисто — хліб, сир та яблуко. Шлунок довелося проігнорувати: годувати його зараз означало втратити час і ризикнути зустріччю з кимось із нічних тіней замку.

Двері в сад піддалися легко, ніхто їх не замкнув. Тихий скрип, і на мене війнуло вологим холодним нічним повітрям з ароматом землі, трав і солодкої нічної квітки, від якого закрутилася голова.

Нічний сад виглядав зовсім інакше за денний. Чорні силуети дерев тягнулися в небо, темні кущі здавалися нерухомими вартовими, а стежки блідими стрічками петляли між ними. Два місяці — білий й блакитний — низько висіли над дахами й давали достатньо світла, щоб я не врізалася в перше дерево, але замало, щоб бачити, куди ставлю ногу.

Я наступила на щось колюче й тихо зашипіла від болю. Прогулянки босоніж нічним садом годяться для людей, які або ненавидять власні ступні, або ж ходять взутими. На жаль, мене до обох категорій не віднести.

Теплицю я знайшла доволі швидко, слава Богу. Зруйнований мур лежав за нею, праворуч. Висота тягнулася десь по пояс, каміння вивітрилося й осипалося, а в щілинах пробився мох.