3.5

Решту дня я провела за столом із нотатками Сайрена, і що далі гортала, то більше дивувалася, бо цей чоловік або мав фотографічну пам'ять, або витратив місяці на збирання цієї інформації. Детективне агентство «Веларді та Веларді», — подумала я, — “послуги стеження, складання досьє, підбір отрути за запитом”. Жарт вийшов кислий, але допоміг не здуріти.

Нотатки герцог розбив на розділи. Перший — «Рід Кассель: родовід і ключові фігури» — містив родинне дерево з іменами, датами й короткими характеристиками. Біля кожного імені стояла позначка: «союзник», «нейтральний», «ворог», «мертвий». Біля імені Ліама Касселя Сайрен дописав окремо: «небезпечний, мотивація: спадщина, метод: маніпуляція, статус: відстежується». Які милі люди мої нові родичі!

Другий розділ — «Двір: хто є хто» — перераховував кожного лорда й леді з описом зв'язків, слабкостей та інтересів. Баронеса Ірен дель Торо отримала особливо соковитий абзац: «амбітна, мстива, підтримує зв'язки з лордом-канцлером Морганом, можливо інтимні, має вплив на кухню через своїх людей». Останній рядок я підкреслила нігтем і перечитала двічі: вплив на кухню через своїх людей. Ага, через пані Гельду з її «цукром»! 

Третій розділ — «Ейлін фон Кассель: поведінка, звички, ключові події» — і його я читала найдовше, бо в ньому описувалась роль, яку мені доведеться зіграти, а ставки значно перевищували театральні. Сайрен занотував усе: Ейлін завжди сідала на край стільця, їла маленькими шматочками й повільно жувала, здригалася від гучних звуків, а в присутності Ірен опускала очі, червоніла й замовкала. Герцог спостерігав за нею місяцями й записував кожну деталь — сухо, точно, без жодної емоції, з акуратністю розвідника, який складає рапорт.

І від цих нотаток мене накрило тугою за Ейлін, за дівчину, чий наречений знав кожну її звичку, кожен жест, кожен страх, але жодного разу на цих сторінках не з'явилося слово «допомогти». Герцог спостерігав, як вона тоне, і нічого не зробив. Козел!

Або — і ця думка прийшла пізніше, коли я вже лежала в ліжку й дивилася в стелю — або він бачив, що вона тоне, і готувався витягнути, але не встиг. Бо Ейлін зникла раніше.

Який із варіантів правильний, я поки не знала. І поки що довіряти жодному з них не збиралася.

Вечір застав мене біля дзеркала.

— Доброго ранку, лорде Морвене. Дякую, мені значно краще, — тихо промовила я, м'яко й з опущеними очима. Потім підняла погляд, перевірила вираз обличчя в дзеркалі й повторила ще раз, з іншою інтонацією.

— Баронесо дель Торо, яка приємна несподіванка. Як ваші справи? — і при цьому трохи нахилила голову набік і склала руки перед собою точно так, як Сайрен описував у нотатках. Лицемірство давалося легше, ніж я думала. Мабуть, двадцять сім років офісних нарад не минули марно.

— Кузене Ліаме, дякую за турботу, але мені нічого не потрібно, — тихо, з опущеними очима, коротко. Ейлін відповідала стисло, а мені, яка звикла говорити багато й швидко, мовчазливість давалася важче за все. Язик постійно свербів додати ще речення, ще пояснення, ще коментар, а треба замовкати на першій крапці. 

Тренування тривало годину. Потім ще годину і ще. Імена, зв'язки, дати. Хто на кого ображений, хто кому винен, хто з ким у союзі — все це крутилося в голові густим місивом, і мозок уже закипав. Але я продовжувала далі, бо три дні — це мало, а ціна помилки — горіти живцем.

Десь о десятій вечора у двері тихо стукнули. 

— Хто там?

— Відчиняйте.

Голос Сайрена я впізнала одразу, і мене вразила сама його впевненість — герцог навіть не вважав за потрібне називатися. І, якщо чесно, мав рацію — цей голос у замку ні з ким не переплутаєш.

Двері я відчинила. Сайрен стояв у коридорі один, без охорони, у ранішній чорній сорочці. Розпущене волосся падало на плечі, а в руці він тримав товстенну книгу.

— Не спите, — герцог зазирнув через моє плече.

— Ще ні.

Його погляд ковзнув по кімнаті: нотатки лежали розгорнуті на столі, нічна сорочка висіла на спинці крісла, і скрізь горіли свічки. Я запалила кожну, яку знайшла, бо темрява в цьому замку мене нервувала до сверблячки.

— Ви запалили всі свічки в кімнаті.

— Я люблю світло.

— Ейлін його не любила. Завжди сиділа в напівтемряві.

— І що? — я вигнула брову і не стримала колючого зауваження. — Моя задача зіграти Ейлін перед радою, а не ставати нею цілком і повністю. Я люблю світло і не буду зубрити в напівтемряві. Чи у герцога Веларді так мало грошей, що треба економити навіть на свічках?

Герцог стояв у дверях, мовчав і не рухався. Чи то не звик до таких коментарів на свою адресу, чи то подумки рахував до десяти, щоб не звернути мені шию. Але питання про економію Сайрен все ж здається збирався проігнорувати. Мені хотілось його струснути, бо ці його драматичні паузи починали до біса дратувати!

— Ця книга, — він простягнув том, і мені довелося взяти його обома руками, бо важив він пристойно. — Історія ритуалів перенесення душі. Більшість із них теоретичні й ніколи не застосовувалися. Але на сторінці сто двадцять три описано випадок, схожий на ваш. Чужий дух у чужому тілі. Зафіксовано двісті років тому, в південних землях.

— Що сталося з тією людиною?

Сайрен мовчав довше, ніж мені хотілося б. Розглядав мене, і я не могла зрозуміти, чи він зважує, скільки правди мені видати, чи просто підбирає слова.

— Вона адаптувалася, — сказав герцог нарешті. — Прожила повне життя в чужому тілі. Магія нового тіла перебудувалася під нову душу. Гадаю, тому Іда побачила у вас іншу силу. Ваша магія належить не Ейлін. Вона належить вам.

Я тримала книгу й дивилася на нього, і вперше за ці дві доби щось тепле ворухнулося в грудях: маленьке, обережне, схоже на полегшення, але ще слабке й крихке.

— Дякую.

— Не дякуйте. Мені потрібна жива здорова наречена, а не привид, який боїться власної тіні. Чим швидше ви адаптуєтеся, тим краще для нас обох.

Ось він знову це зробив.