3.4

Марта прийшла через годину й несла товстий зшиток паперів обома руками, притискаючи до грудей. З такою обережністю поводяться з вибухонебезпечними предметами. Або з герцогською кореспонденцією, що, мабуть, у цьому замку означає приблизно те саме.

— Герцог наказав передати це вам і сказав, що ви знаєте, для чого, — покоївка поклала зшиток на стіл і відступила на крок, витираючи долоні об фартух.

На десятках сторінок тіснився дрібний рівний почерк, виведений чорнилом із такою акуратністю, що кожна літера нагадувала друковану. Я погортала, водячи пальцем по рядках: імена, дати, родинні зв'язки, звички, улюблені страви — ціле досьє на Ейлін фон Кассель, зібране й систематизоване так, що позаздрив би будь-який детектив. Сайрен встиг написати це за годину, або, що значно ймовірніше, давно зібрав ці нотатки й тримав напоготові. Цікаво, він на всіх заводить такі папки, чи тільки на тих, з ким планує одружитися?

— Марто, — покликала я, коли покоївка вже стояла в дверях, готова зникнути за порогом.

— Так, леді?

— Сядьте, будь ласка. Мені потрібна ваша допомога.

Слово «допомога» подіяло на Марту дивним чином. Вона спершу завмерла, потім обережно повернулася, підійшла до крісла й сіла на самісінький край, склавши руки на колінах і напружено випрямивши спину. Весь її вигляд нагадував солдата перед рапортом. Тільки у солдат зазвичай не тремтять пальці.

— Останні кілька місяців я погано себе почувала, — почала я, ретельно підбираючи кожне слово й мовчки дякуючи Ідиному діагнозу за зручне прикриття. — Багато чого забула. Плутаю імена, обличчя, навіть події. Лікарка Іда каже, що це наслідки стресу й виснаження. Тому мені потрібно, щоб ви мені нагадали все. 

Покоївка дивилася на мене широко розплющеними очима. Якусь мить вона мовчала, потім ковтнула й кивнула.

— Добре, леді. Що ви хочете знати спершу?

— Розкажіть мені про мою сім'ю, про Касселів.

Марта несвідомо випрямилася ще дужче й зібрала руки замком на колінах, і в її голосі з'явилися монотонні нотки.

— Рід Кассель — один із п'яти великих родів королівства Ельдор. Ваші землі лежать на сході: переважно ліси, поля і шахти. Герб роду зображує золотого оленя на синьому тлі. Ваш батько, граф Ардан фон Кассель, помер три роки тому від лихоманки. Ваша мати — графиня Сельда — живе в родовому маєтку Кассельхайм і рідко з'являється при дворі після смерті чоловіка.

Я мовчки занотовувала: ліси, поля, шахти, олень на синьому, батько мертвий, мати жива, але далеко. Поки що нічого страшного мені не розповіли.

— А ми з мамою близькі?

Марта помовчала й відвела погляд убік, до вікна. Відповідь я зрозуміла раніше, ніж прозвучали слова.

— Графиня любить вас по-своєму. На бал вона не приїхала, але надіслала лист із побажаннями.

Лист із побажаннями замість себе надіслала. На заручини єдиної доньки! Я кивнула й стиснула щелепу, бо сльози раптом підступили до горла. Це мене розлютило, бо яке мені діло до чужої матері й чужих стосунків? Але тіло реагувало самостійно, десь глибоко під моєю свідомістю щось стискалося й шкребло. Можливо, залишки душі Ейлін. А можливо, моя власна злість на жінку, яка покинула доньку в цьому кам'яному мішку серед чужих людей.

— Далі, — попросила, прокашлявшись, проганяючи клубок із горла. — Розкажіть мені про мої звички. Що я їм, що п'ю, коли прокидаюся, коли лягаю, як поводжуся з людьми?

Покоївка розповідала, і я запам'ятовувала кожне слово — блоками, образами, прив'язуючи до асоціацій, точно перед іспитом. Ейлін прокидалася рано й снідала в покоях, рідко виходила з кімнати до обіду. Пила ромашковий чай, вина майже не торкалася, хіба на прийомах. Їла мало й неохоче. Зі слугами, окрім Марти, не розмовляла. Із Сайреном заговорювала лише коли герцог звертався першим. Із Дейном не перекинулася жодним словом за весь час у замку. Ходила, опустивши очі, сиділа, склавши руки, а говорила тихо й коротко.

З кожним Мартиним реченням портрет доповнювався новими штрихами, і мені він дуже не подобався. З її слів виростала жінка, яка боялася всього і всіх і поступово розчинялася в цьому замку, поки не перетворилася на порожнє місце. 

І хтось їй у цьому дуже активно допомагав. 

— А друзі? — запитала я. — Хтось, із ким я проводила час?

— Леді Вівіан Кроу раніше приходила, — Марта на мить замислилася, перш ніж продовжити. — Але останні два місяці перестала. Чому — мені не відомо.

Записка Вівіан одразу спливла в пам'яті: «Не їж нічого, що приносять зранку.» Вівіан знала про отруту й перестала приходити одночасно. Або її хтось відлякав, або подруга Ейлін вирішила, що допомагати стало занадто небезпечно. В обох випадках картина виходила гидка. 

— Марто, ще одне питання. Останнє й найважливіше.

— Так, леді? — покоївка напружилася, і її пальці мимовільно стиснулися на колінах.

— Чи помічали ви щось дивне з їжею? Зі сніданками, зокрема?

Марта завмерла. Руки на колінах зібралися в кулаки, обличчя побіліло, і по її реакції стало зрозуміло: це питання вона вже не раз ставила собі сама й щоразу відганяла.

— Леді...

— Я не звинувачую вас. Я прошу — чесно.

Покоївка мовчала секунд десять, і кожна з цих секунд тягнулася нескінченно. Пальці стискалися й розтискалися на колінах, щелепа ходила ходором. Марта зважувала щось важке, і мені залишалося лише чекати, поки страх програє совісті. Або совість програє страху. 

— Пані Гельда, — нарешті вимовила покоївка, так тихо, що мені довелося нахилитися вперед. — Один раз... я помітила, що вона щось додала у ваш чай. Білий порошок. Коли я запитала, вона відповіла, що це цукор, і так на мене подивилася, що я більше не питала.

— Коли це трапилося?

— Два місяці тому.

Два місяці. Саме тоді, за записами щоденника, Ейлін почала втрачати магію. Саме тоді Вівіан перестала приходити. Усе зійшлося в одну точку, і точка ця мені зовсім не подобалася — бо малювала дуже чітку, дуже продуману, дуже підлу схему.