Розділ 3

Після сніданку я повернулася до своїх покоїв і зачинила двері на засув, хоча не була впевнена, що засув тут когось зупинить, бо замки в цьому замку, здавалося, існували радше для декорації, ніж для безпеки.

Мені потрібен був план. Навіть поганий план краще, ніж жоден, а в мене поки що не було навіть поганого.

Я сіла за стіл Ейлін, розгорнула чистий аркуш паперу, взяла перо й витратила добрі дві хвилини, намагаючись зрозуміти, як ним писати. Чорнило ляпнуло на папір, розпливлося плямою, і я тихо лайнулася — по-українськи, бо навіть у чужому тілі рідна мова залишалася найзручнішою для лайки.

З другої спроби вийшло краще, хоча почерк мій відрізнявся від Ейлініного: у неї літери нахилялися вправо й були гострими, а мої стояли рівно й виглядали так, ніби їх писала дитина, яка щойно навчилася тримати ручку. Якщо хтось порівняє — питання часу, коли мене викриють. Тому я вирішила взагалі не писати нічого, що могло б потрапити до чужих рук, і замість листа склала список подумки.

Перше: навчитися бути Ейлін. Я знала про неї тільки те, що прочитала у щоденнику й почула від Марти та Дейна. Тиха, слухняна, боязка, не дивилася людям в очі, майже не розмовляла. Грати таку роль означало стати невидимою, а невидимість в моїй ситуації могла бути і порятунком, і пасткою, бо тиха Ейлін майже не мала союзників.

Друге: з’ясувати, хто її отруював і чому. Вівіан написала про кухарку, яка додає порошок у чай. Кухарка, пані Гельда, могла робити це за наказом. Питання — чиїм?

Третє: розібратися з магією. Ейлін у щоденнику писала, що втратила дар, але я відчувала щось: тепло в грудях, ледь помітне поколювання в кінчиках пальців, коли хвилювалася. Може, магія Ейлін зникла разом із нею, а натомість з’явилася інша, моя?

Бр-р-р, будь ласка, не треба! Бо я уявлення не мала, що з нею тоді робити.

Четверте: не померти, бажано якомога довше.

Стук у двері перервав мої роздуми.

— Леді Ейлін, вас кличуть до малої вітальні. Лорд-радник Морвен просить вашої присутності.

Голос був чоловічий, незнайомий Я встала, поправила сукню і відчинила двері. За ними стояв чоловік у формі замкової гвардії: темно-синій мундир, меч на поясі, обличчя з виразом цегляної стіни.

— Прошу за мною, леді.

Я пішла за ним і по дорозі намагалася відтворити ходу Ейлін — дрібні кроки, опущений погляд, руки, складені перед собою. Тіло слухалося охоче, ніби знало цю поставу й раділо поверненню до звички, і мене це одночасно заспокоїло і збентежило, бо я розуміла, що ходжу так, як ходять люди, які звикли, що їх б’ють.

Мала вітальня виявилася кімнатою розміром з мою київську квартиру, тільки без кухні та з камінами. Три людини вже сиділи за круглим столом, і коли я зайшла, всі троє повернулися одночасно, ніби хтось смикнув їх за невидимі мотузки.

Сайрен сидів із краю. Він відкинувся на спинку крісла й поклав руку на підлокітник так, що перстень із синім каменем потрапив точно в смугу сонячного світла. Може, випадково, може, ні, — але я ставила на «ні». Сайрен Веларді не справляв враження людини, у якої щось трапляється випадково.

Поруч із ним сидів старий чоловік у темному одязі з високим коміром. Густа сива борода закривала йому половину обличчя, і з-під кущуватих брів на мене дивилися маленькі уважні очі. Опис Дейна спрацював бездоганно: «дуже серйозний, дуже старий, дуже бородатий» — лорд-радник Морвен власною персоною. Він окинув мене поглядом зверху донизу, затримався на обличчі й ледь помітно стиснув губи. Я одразу зрозуміла: цей мені не довіряє. Чудово, ставайте в чергу!

Третя людина мене здивувала. За столом сиділа кремезна літня жінка в темно-зеленій сукні. Коротко стрижене сиве волосся відкривало обличчя, вкрите густою сіткою глибоких зморшок. Жінка обхопила обома руками чашку, від якої піднімалася пара й різко пахло травами

— Сідайте, леді Ейлін, — сказав Морвен. Голос у нього сухо скрипів.

Я сіла. Руки поклала на коліна, спину тримала рівно, погляд опустила — саме так, мабуть, сиділа б справжня Ейлін. Потім згадала, що Сайрен уже помітив мою «іншість», і що різкий відкат назад привернув би ще більше уваги. Тому я повільно підняла очі.

— Ви хотіли мене бачити?

— Так. — Морвен переплів пальці на столі. Кісточки в нього побіліли, і я не зрозуміла, чи він завжди так тримає руки, чи просто нервує. — Леді Ейлін, за протоколом, після оголошення заручин наречена герцога Веларді має пройти три процедури: медичний огляд у цілительки двору, перевірку магічного потенціалу та формальну бесіду з радою роду. Огляд і перевірку проведе пані Іда, — він кивнув на літню жінку, — а бесіда відбудеться через три дні, у присутності всіх старійшин.

Медичний огляд. Перевірка магічного потенціалу. У мене всередині щось стиснулося холодним вузлом, бо я розуміла: будь-яка перевірка покаже, що я — не Ейлін. Або покаже щось таке, чого не повинно бути, або не покаже того, що має!

Але відмовитися означало одразу привернути увагу, тому я кивнула.

— Звісно, коли зручно пані Іді.

Жінка подивилася на мене з-за своєї чашки. Темні глибоко посаджені очі прищулилися, і під цим поглядом мені захотілося перевірити, чи в мене все ґудзики застебнуті. Вона дивилася так, що, здавалося, бачить кожен шов на сукні, кожну шпильку в зачісці й кожну мою брехню за останні дванадцять годин.

— Зараз проведу, — сказала вона.

— Зараз? — перепитала я й мало не вчепилася в стілець.